Агнешка не мала хисту до навчання. Перші роки навчання давалися їй важко. Вона була худенька, хвороблива, і навчання у звичайній школі було пеклом. Тому її батьки вирішили, що навчання для неї у звичайній школі закінчилося, та з переходом в одинадцятий клас, дівчину перевели у Львівську католицьку школу для дівчат.
Агнешку поселили (як то кажуть, з речами на вихід)разом з ще трьома дівчатами. Строгий розпорядок дня. Однакова форма (за охайністю якої, слідкували старі монахині-кармелітки), доводилось молитися в костелі о восьмій ранку, де восени було сиро та темно, а на весні, приміщення храму наповнювалося нестерпним запахом ладану. Сніданок, на який дівчаток вели вервечкою монахині, після чого навчання.
І так було цілими днями. Агнешці здавалося, що це в'язниця, і їй не має кінця. Перший день в цій школі запам'ятався їй найбільше.
Вона сіла на ліжко, на якому їй доведеться спати впродовж року, розклала свої речі на пусті місця, що були в шафі. За вікном лив дощ, дув вітер, і осіннє жовте листя зривалося цілими шматками.
Дівчина видихнула, і з сумом подивилася у вікно.
Двері відчинилися, і в кімнату (живим перекотиполем) увірвалися, сміючись троє дівчат. Проте побачивши Агнешку, вони розгублено зупинилися, і найвища, мабуть лідер серед них, з серйозним лицем пройшла через усю кімнату, та тихо зачинила двері. Ляснув замок. Дівчина взяла стілець, поставила його посеред кімнати та сіла на нього, і промовила:
–Ти новенька?
Агнешка ковтнула слину, та просто кивнула у відповідь. Дівчата тим часом сіли на свої ліжка, та вирячились на дівчину. А висока дівчина продовжила :
–Мене звати Альбіна. Я староста в цій кімнаті, це властне є наш клас, ми будемо не тільки жити разом, але й навчатися. Це,– дівчина вказувала рукою на дівчину з правого боку що уважно слідкувала за нею,–Марія... наша подруга. Вона ботан... і ти завжди можеш звернутися до неї, якщо є потреба, за допомогою з домашніми завданнями. А, ось це, Тетяна... вона завжди порушує правила школи. Бунтарка, і якщо хочеш знайти неприємностей...тобі до неї! А як тебе звати?
Дівчата закивали та посміхнулися, Агнешка теж посміхнулася, і відповіла:
–Я Агнешка.. просто Агнешка!-Вона знову посміхнулася , та розвела руками, не знаючи що казати далі.
Альбіна кивнула та промовила:

–Проте є одне непорушне правило. Зараз ми в супроводі монахинь підемо на вечерю, надто ранню сьогодні, потім буде відкритий урок, де, можливо, буде пані Андрієвська... директорка, поважай її... вона стара, дуже стара людина, і тому, може щось не те сказати. А далі нас проведуть до наших кімнат, в ночі їх покидати не можна. Все інше ти зрозумієш, а з часом звикнеш.
Агнешка кивнула. Дівчата поклали зошити та підручники до сумок, та повиходили з кімнати, Агнешка пішла за ними, міцно притискаючи сумку з підручниками до грудей, вийшла в коридор де стала в рівний стрій своїх однокласниць.
Цієї ночі Агнешка спала погано. Усе почалося з того, що відкритий урок, про який згадувала Альбіна, відвідала директорка школи, пані Андрієвська. Несподівано відчинилися двері класу, і в середину увійшла старенька пані, у шовковій сукні (дівчині здалося що сукня ця, була зшита ще позаминулого століття). Сухенька стара з обличчям схожим на зів'яле яблуко.
–Вітаю дівчата! - промовила стара, сухим, схожим на папір голосом.
Всі дівчата встали, та голосно проговорили хором у відповідь :
–Добрий день, пані Андрієвська!
Пані пройшла, та сіла поряд з викладачем біля кафедри, і тихо промовила :
–Прошу сідайте, дівчата... що ж, я можу сказати... шановні, ви вже закінчуєте цього року навчання. Я дуже рада, що мала честь навчати вас... декому було важко сприймати наші правила, дехто навчався добре... але є серед вас і ті, що прийшли тільки цього року. Наголошую, правила незмінні для всіх. Хочу також згадати про Дороту...
Агнешка уважно подивилася на директорку, яка й собі дивилася своїми блакитними очима на неї, та хитро продовжувала :
–Кожного року, я чую одні й ті самі історії, про те, що ви бачили посеред ночі бідну Дороту, десь в коридорах цього закладу, чи в кімнаті однієї з дівчат... про те що вона волає про допомогу, щоб її поховали... надали спокій її душі...
Агнешка не впевнено підняла руку. Пані Андрієвська зупинилася та кивнула, чекаючи на запитання. Агнешка встала та промовила :
–Я Агнешка, пані директорко, маю запитати, прошу пробачення... хто є та Дорота?
–Це дівчина, родині якої належала будівля, де розташована наша школа. Вона безслідно зникла, а батьки передали будівлю у власність держави, не маючи змоги пережити це горе...–відповіла дівчині директорка,– і ось кожного року, я чую плітки, що хтось постійно її бачить... я, в свою чергу хочу наголосити, за всі роки, що я тут працюю, не бачила її. Зважаючи на всі скарги, я ввела правила, що ходити коридорами школи після відбою, забороняється, двері в кімнати дівчат мають бути замкнені до ранку. Агнешка, це вас влаштовує?
Дівчина встала з місця та відповіла :
–Так пані директорко...
Зрештою, Андрієвська пішла. А за двадцять хвилин урок закінчився, продзвенів дзвоник, дівчата в супроводі монахинь пройшли до своїх кімнат.
Агнешка лежала на своєму ліжку, і згадувала слова що сказала директорка. Вона думала про бідну Дороту. Куди вона зникла? Чи правда що вона турбує дівчат з проханням про допомогу? І чи побачить ту бідну дівчину?
За цими думками, вона не помітила, що дівчата поснули. Цифровий годинник, який належав Марії клацнув, сповістив що була дванадцята година ночі.
Десь коридором, ехом відлунювали кроки. Агнешка почула це. Вона визирнула із під ковдри та озирнулися. Дівчата спали міцно.
За мить, ручка на дверях опустилася до низу і клацнув замком, двері відчинилися.
Серце дівчини, здавалося впало до низу, зупинилося та почало битися наново. А ще за мить з'явилася дівчина, яка була одягнута у довгу, білу, нічну сорочку. Вона боком рухалась до Агнешки. В притул підійшовши, до неї пошепки промовила :
–"Допоможи мені... допоможи мені... у підвалі... у підвалі..."
Не встигла Дорота закінчити, як Агнешка закричала з усіх сил що мала :
–Ні... Ні... Нііі...
Та втратила свідомість, провалившись кудись до низу, в темну прірву сну.
Так і пролетів останній навчальний рік, для Агнешки. Привид дівчини час від часу приходив до неї благаючи її про допомогу, а дівчина звикла до цих відвідин, і вже не кричала. Вона просто слухала, і чекала поки Дорота піде.
Настав травень. Листя повилазили на деревах, трава стала густо-зеленою, а повітря наповнилося запахом свіжості. В середині травня, в черговий раз, прийшла Дорота. Але дещо змінилося. Вона знову боком підійшла до ліжка Агнешки, сіла поряд та промовила пошепки :
–"Ти не слухала... ні... я просила, а ти не слухала..., ніхто не слухав... слухали Андрієвську... Андрієвську..."
Голос привида став глибоким, металевим, жорстким. Вона продовжувала, Агнешку здавалося знерухомили, і вона не могла поворухнутися:
–"Ви роками не слухали... не слухали... тепер почуєте... почуєте... коли Андрієвська помре... помре..."
З цими словами Дорота відкрила рот, повний гострих зубів і завила, піднявши руки із гострими пазурями, торкнувшись свого обличчя. Вона вскочила, та здавалося, що вітер підняв її вгору, і марення зникло.

Альбіна сонно сіла на ліжку та промовила :
–Дорота йди геть... я спати хочу....- та відкинулася на ліжко й миттєво заснула.
Агнешка ж встала з ліжка, одягнулась, та вискочила тихо на скільки могла з кімнати. Вона давно повірила в те що Дорота існувала. Вона вірила в те що та мала сили, зокрема вбити людину. Вона не дасть їй вбити Андрієвську. Ні не, цього разу.
Цього разу вона допоможе Дороті віднайти спокій. Вона швидко рухалась в бік столової. До єдиних дверей, що вели до підвалу, куди кликала її Дорота.
Не замкнені. Дістала телефон, увімкнувши ліхтар, пробігла сходами до низу, повернула на право, знову сходи.
Вона і їх подолала.
Високі двері підвалу, що були колись замкнені, замок був зламаний, лежав на підлозі. Вона штовхнула двері. Вони зі скрипом відчинилися.
Дівчина пройшла довгими коридорами, як лабіринтом, долаючи кімнату за кімнатою. Вона йшла швидко, здавалося що сама Дорота вела її за руку. Серце так швидко билося, що наче, от-от мало вискочити з грудей. Вона дійшла до великої кімнати, освітлюючи перед собою все ліхтарем, обшукуючи все, шукаючи маленькі двері.
І знайшла, маленький отвір, закладений цеглою, посадженої на глину. Агнешку здивувало те, як не могли помітити це за багато років існування школи? Проте значення це все не мало. Дівчина схопила якесь залізнячча, та вдариланим по цеглі. Потім ще раз. І ще. Цегла піддалася. Ще удар. І отвір в стіні обвалився відкривши вхід ще в одну кімнату.
Отвір став схожим на темну, смердючу, пащу повну кривих, та гострих зубів.
Агнешка сміливо пройшла в отвір, вона опинилася в кімнаті, повної пилу та спертого повітря. Вона закашлялася. Коли пил осів, у світлі ліхтаря очам дівчини відкрилася жахлива картина– посеред (колись) красиво прикрашеної кімнати стояло ліжко з балдахіном, блідо-рожевого кольору на якому лежали кістки одягнуті в залишки білої сорочки.
Агнешка швидко увімкнула телефон, набравши цифри "102", почувся гудок, де на тому кінці почувся втомлений голос :
–Поліція, районний відділок, слухаю вас.
–Доброї ночі... це вас турбують з жіночої школи... тут знайдені рештки людини...
Зрештою Агнешка не встигла. Коли приїхала поліція, і на прохання запросити директорку, щоб вона засвідчила знайдені рештки, як людина що відповідає за цей заклад, перелякана монахиня прибігла, і розповіла що пані Андрієвська мертва, хтось перегриз їй горло. Жах наповнив школу.
Вбивцю так і не знайшли, Агнешка знала хто то був. Це була розлючена Дорота. Вона це зробила. Проте вдіяти вже нічого не можна було.
За три дні школа одягнулася в усе чорне. Труну з тілом, пані Андрієвської поставили посеред актової зали. Ксьондз відспівав її, а люди що приходили прощатися покладали квіти на закриту труну. Поряд стояла ще одна труна. Труна Дороти. Єдина людина що поклала квіти того дня, була Агнешка. Це були білі троянди.
Андрієвську поховали на Личаківському цвинтарі, у сімейному гравці Андрієвських. Дороту ж поховали прямо біля Дівочої школи номер "146", встановивши з верху гробову плиту.
Того дня не хто так і не помітив, дівчину що стояла біля костелу св. Марії Магдалени, не помітили її й тоді, коли вона спостерігала за похороном у дівочій школі. А їй було видно все з високих мурів костелу. Дороті було видно як хоронять її рештки. Та було пізно. Вона підвивала в тон, весняному вітру стискаючи руки із гострими пазурями, вимазаними в сухій, липкій крові. Вона стискала руки в кулаки, і дивилася на Польську школу. Відтепер, вона знала куди направиться.