Глава XI. Ворота потойбіччя

Коли родина Семеренко вирушила далі, за камінь, і ступила за межі того старого будинку, вони відчули, як ґрунт під ногами змінився. Всі вони, наче вийшли за межі реальності, знову опинилися в іншому місці. Стіни будинку стали невидимими, а замість них була темна, безкрайня порожнеча, що здавалася нескінченною. Вони стояли на невеликому, кам'яному майданчику, в оточенні високих воріт, що вели в темряву. Їхній погляд зупинявся на цих воротях, адже вони відкрились перед ними без єдиного звуку, неначе запрошення у невідоме.

— Це ворота потойбіччя, — прошепотіла Світлана, не вірила своїм словам, але чітко відчувала, що вони більше не в світі живих.

Кирило був уражений, але спокійно подивився на її обличчя.

— Ми не можемо повернутися, — сказав він, і в його голосі була впертість, яку важко було не помітити. — Нам не залишилось нічого, крім як йти вперед.

Світлана зробила глибокий вдих і зробила перший крок через ворота. Поруч з нею йшли Олег та Кирило, а Ева слідувала за ними. У кожного було своє розуміння того, що відбувається, але вони відчували, що їхня доля вже давно визначена. Вони йшли за зв’язками, що не могли бути порвані.

Крок за кроком вони проникали все глибше у темряву, і з кожним кроком їх оточували не тільки шорсткі звуки, а й стародавні емоції. Вона витає у повітрі, відчутно важка і наповнена болем, смутком та довгоочікуваним спокоєм.

Несподівано, з глибини темряви, почулися звуки — слабкі, наче подихи вітру, що проходять крізь порожнечу. І раптом, вони побачили їх — невидимих, майже непомітних, тіні минулих людей. Їхні очі виглядали як вікна в потойбіччя, наповнені світлом, яке насправді не було від світу живих.

— Вони тут, — прошепотіла Світлана, зупиняючись. — Вони чують нас. Це — духи минулого.

Тіні наближалися, обтікаючи родину, мов привиди. Вони не говорили, але їхні погляди були настільки виразні, що складалося враження, ніби ці духи чекали на гостей. Вони не виглядали страшними, але в їхніх очах було все те, що не змогли сказати живі люди. І тепер їхні душі були залишені тут, у цьому потойбічному світі, шукаючи відповіді, яких вони не отримали за життя.

— Вам доведеться пройти через них, — почувся голос, який вібрував у самій душі, — і дізнатись їхні історії. Ви не зможете знайти відповіді без того, щоб не зрозуміти минуле. Ваш шлях — це шлях через тіло і дух.

Родина Лебедєвих стояла в тиші. Тіні наближались до них, немов невидимі пастки. Але Олег і Світлана зрозуміли одне: вони не могли втікати. Якщо вони хочуть дізнатись правду, то повинні пройти через це випробування.

— Ми готові, — сказав Олег, і його голос був твердим.

Тіні тепер говорили, і кожен образ був відображенням частини минулого, яку родина повинна була розгадати. Духи, що оточували їх, показали сцени, події, які стали частиною їхнього роду. Кожна тінь була пов’язана з певною історією.

Перша тінь була жінкою, з виглядом, схожим на їхню прабабусю. Вона говорила:

— Я була вбита через те, що дізналася надто багато… Ти повинна розкрити правду про мою смерть. Якщо цього не зробиш, ти не зможеш продовжити свій шлях. Твоя кров… вона забруднена тим, що я не змогла завершити.

Світлана закрила очі, відчуваючи, як біль від цих слів проникає глибоко в її серце.

— Я не зможу знайти правду без тебе, — відповіла вона. — Я маю завершити твою справу.

Тінь молилася. Її образ став ще яснішим, і перед ними знову виникли образи їхнього роду. Вони почали бачити у своїх головах сцени, пов'язані з вбивством — як прабабуся шукала відповіді, як вона занурювалась у стародавні манускрипти і відчувала, що щось темне, злочинне підкрадається до неї.

Відразу ж, інша тінь звернулася до Олега:

— Ти все зрозумієш. Від тебе залежить, чи зможеш ти це пережити, — сказав голос, що належав чоловіку, старому родичу, який також загинув багато років тому. — Я не зміг тебе врятувати тоді, коли ти цього потребував. Ти мусиш знайти те, що я залишив після себе.

Вони відчували, як тіні почали розчинятися, а на їхньому шляху з’являлися нові підказки — манускрипти, листи, картини. Це були все фрагменти історії, які були пов’язані з їхнім минулим і з вбивством прабабусі. Але ключ до всього полягав у тому, щоб розуміти не лише те, що сталося, але й чому це сталося.

Вони прийшли до висновку, що історія їхньої прабабусі і її смерть були частиною набагато більшої гри, де кожен крок мав свій цінний урок. І вони не мали права залишити все на півдорозі. Їм потрібно було дізнатись усі деталі, повністю розкрити справу, і лише після цього вони могли спокійно йти вперед.

Але для того, щоб пройти до кінця, вони мали усвідомити: лише об'єднавши свої сили, вони могли подолати ці невидимі кордони, що відділяли їх від істини.