Розділ 3

Даня

Я сидів біля лікарняного ліжка, тримаючи її холодну руку в своїй. Кожна секунда тягнулася вічність. Здавалося, що час зупинився в той момент, коли вона знепритомніла. Я не міг звести погляду з її блідого обличчя, на якому відбивався весь біль світу. І я розумів, що сам у цьому винен.

Спогади нахлинули, немов хвилі прибою. Ми з Анітою, двоє дітей, мріяли про безтурботне майбутнє. Але доля розпорядилася інакше. Трагедія забрала в нас усе, що ми мали, і залишила по собі лише пустку. І я, замість того, щоб стати для неї опорою, став ще одним джерелом болю.

Пам’ятаю ранок, коли я прийняв це рішення. Я сидів у своєму кабінеті, перебираючи в голові різні варіанти. З одного боку, я хотів захистити Аніту від правди, яка могла її добити. З іншого – мусив зізнатися, щоб очистити своє совість.

- Ти впевнений? – запитав мене тоді Кирило. Його сумнів засіяв у моїй душі зерно невпевненості. Але я відмахнувся від нього. Я мусив це зробити. Для неї.

І ось я тут, сиджу біля її ліжка і розумію, що все зробив неправильно. Я не мав права так з нею вчинити. Я не мав права відштовхувати її, коли вона найбільше потребувала мене.

Я заплющив очі і спробував уявити, що буде далі. Як я зможу повернути її довіру? Як загладити свою вину? Відповіді на ці питання я поки що не знав. Але одне я знав точно: я зроблю все можливе, щоб вона одужала.

Серце молотило в такт крокам, коли я наближався до кабінету Сальватора. Мільйон сценаріїв прокручувались у голові, але жоден не міг підготувати мене до того, що мене чекало. Двері скрипнули, впускаючи мене в атмосферу напруженої тиші.

- І знову ти? – Сальватор підняв брову, погляд його був гострим, як у хижака.

- Мені потрібно поговорити з Анітою, – відкинув я формальності.

- Після останньої розмови вона впала в депресію, – його голос був спокійним, але в очах читалася тривога.

Совість пронизливо кольнула. Я знав, що завдав їй болю, але відступати було пізно.

- Це важливо, – наполягав я, відчуваючи, як у горлі пересохло.

- Ні, це не так, – відрізав він. – Ти тільки погіршиш ситуацію.

Гнів спалахнув у мені яскравим вогнем.

- Замовкни! – рявкнув я, вказуючи пальцем прямо йому в обличчя. – Де вона?

Не чекаючи відповіді, я розвернувся і попрямував до сходів. Я знав кожен скрип дошки, кожен вигин перил цього будинку. Адже тут ми з Анітою провели стільки безтурботних днів.

Кожна клітинка мого тіла напружувалася, наближаючись до її кімнати. Серце молотило в такт крокам, відбиваючись гучним луною в моїх скронях. Я пам'ятав кожен скрип дошки, кожен вигин перил цього будинку, наповненого спогадами про наше дитинство. Але зараз все було іншим. Тепер кожен куточок цього будинку просякнутий болем і втратою.

І ось я стою перед дверима її кімнати. Глибоко вдихаю, намагаючись заспокоїтися, але марно. Рука тремтить, коли я піднімаю її, щоб постукати. Але що я скажу? Як поясню, чому з'явився саме зараз, після всього, що сталося?

Я відчиняю двері повільно, наче боячись потурбувати сон сплячої красуні. Але в кімнаті панувала мертва тиша. Погляд мій зупинився на маленькій фігурці, що сиділа на підвіконні. Її плечі були згорнуті, а по щоках котилися сльози. Серце моє стиснулося від жалю.

- Що ти тут робиш? – її голос був хрипким, наче вона не розмовляла вже цілу вічність.

Я хотів сказати так багато, але слова застрягли в горлі. Я бачив в її очах не лише біль, але й гнів, розчарування. І я розумів, що заслужив кожну з цих емоцій.

- Нам потрібно поговорити, – промовив я хрипким голосом.

- Вийди, – відрізала вона, не піднімаючи погляду.

Я зробив крок вперед, але охорона, що стояла біля дверей, перегородила мені шлях. 

- Прошу, дві хвилини, – благав я, але вона лише відмахнулася.

Розлючений і відчайдушний, я вирвався з їхньої хватки. 

- Це не я вбив твого брата! – крикнув я, звертаючись до неї. Слова вирвалися з мене, як постріл. Я відчував, як з мене спадає тягар брехні, який я носив роками.

Час ніби завмер. Всі погляди були прикуті до мене. Сальватор, зі сльозами на очах, махнув рукою охороні, відпускаючи мене.

- Що ти сказав? – шепотіла Аніта, її голос був ледь чутний.

- Це не я! Ванесса вбила Максима! – викрикнув я, відчуваючи, як з мене спадає тягар брехні, який я носив роками.

Аніта поблідла і, не витримавши, опустилася на підлогу.

Я відкрив очі і подивився на Аніту. Її рука лежала в моїй, тепла і жива. Я обережно погладив її по пальцях.

– Пробач мені, – прошепотів я. – Я був дурнем

Я провів пальцями по її щоці, намагаючись відчути тепло її шкіри. Але вона була холодна, як мармур. Лікарі сказали, що вона повинна одужати, але я не міг не хвилюватися. Кожна хвилина без неї здавалася вічністю.

Я згадав, як усе почалося. Як ми були дітьми, як грали разом, мріяли про спільне майбутнє. А потім усе змінилося. Трагедія забрала в нас усе, що ми мали. І я, замість того, щоб підтримати її, відштовхнув її ще більше.

Я знав, що мушу щось змінити. Я не можу далі жити з цим тягарем на душі. Але як? Як заслужити її прощення?

Я поклявся собі, що зроблю все можливе, щоб повернути її довіру. Я буду терплячий, буду чекати, скільки буде потрібно. Головне – не втрачати надію.

І я буду чекати. Чекати того моменту, коли її очі знову зустрінуться з моїми, і в них я побачу не тільки біль, а й прощення.