Розділ 2

Даня

Кирило, мій молодший брат, знову крутився біля барної стійки, обмінюючись кокетливими поглядами з черговою красунею. 

- А чого ти очікував, що вона до тебе кинеться в обійми? – пробурчав він, ледь чутно, більше для себе, ніж для мене. І справді, чого я міг очікувати? Аніта ненавиділа мене.

Я відвернувся, намагаючись не дивитися на нього. Хоча Кирило був молодший за мене, у нього завжди було більше успіху з дівчатами. А я... я був зациклений на одній єдиній. Аніті.

- Погодься, гарна, чи не так? – Кирило кивнув у бік дівчини, ніби просячи мого схвалення. Я змусив себе посміхнутися, але всередині відчував лише порожнечу. 

- Кирило, ти серйозно? – пробурчав я в відповідь.

- Та розкажи вже ти їй правду!– наполягав він, не відриваючи погляду від дівчини. 

- Не можу, – прошепотів я. - Ти ж розумієш, що станеться?

- Данило, не сердься, але я пішов, – сказав Кирило і, махнувши рукою, зник у натовпі.

Я залишився один, занурившись у спогади. Перед моїми очима знову постала Аніта: її сльози, тремтячий голос, і та буква "Н", яку вона намалювала на запотілому вікні – символ ненависті. Ми колись були нерозлучні. Пам'ятаю, як ми малювали букви і шукали до них слова. А тепер між нами пролягла прірва, яку не переступити.

Я постійно шукав у кожній дівчині її риси, її посмішку, її очі. Але марно. Всі вони були просто дівчатами, а не Анітою. Я згадував її легкий сміх, небесно-блакитні очі, маленьке пухнасте личко. І від цього знову ставало боляче.

Але два роки тому все змінилося. Я сказав їй жахливу брехню, зізнавшись у вбивстві її брата і нашого спільного друга. Я хотів її відштовхнути, щоб вона більше не страждала через мене. Але все вийшло зовсім інакше. Вона мене зненавиділа.

Я вийшов з бару і повільно пішов по вулиці. Місто було занурене в ніч, тільки неонові вогні висвітлювали моє обличчя. Я зупинився біля старого дуба, під яким ми з Анітою колись проводили безліч годин. Я присів на траву і заплющив очі. Мені хотілося повернути час назад, виправити все. Але я розумів, що це неможливо.

Я спробував заснути, але сон не йшов. Я думав про Аніту, про нашу втрачену любов, про свою помилку. І знову і знову мені здавалося, що я бачу її перед собою, її сумні очі дивляться на мене з докором.

Ранок зустрічав мене прохолодою і легким туманом. Я вирішив, що більше не можу так жити. Потрібно щось змінювати. Але що саме? Я не знав.

Я не здамся, я все одно доб'юся її. Ця думка крутилася в голові, як заїжджана пластинка. Раптом, дзвінок телефону вирвав мене з роздумів. Це була Ванесса, моя молодша сестра, яка два роки тому вийшла заміж за того самого жорстокого мафіозі з Італії, Богдана. З того часу її життя перетворилося на казку: розкіш, влада, а нещодавно ще й дві чарівні доньки-близняшки.

- Привіт, ти коли приїдеш? – поцікавилася її дзвінкий голос. Я зітхнув. Ванесса завжди вміла переконати. 

- Ти ж знаєш, що я не витримую твого токсичного чоловіка, – буркнув я, маючи на увазі Богдана.

- Твоїм племінницям скоро три місяці, а ти ні разу їх не бачив, – наполягала вона. Я здався. 

- Гаразд, наступного місяця приїду обов'язково, – пообіцяв я, розуміючи, що від її наполегливості нікуди не дінешся.

Поклавши трубку, я замислився. Ванесса, як і наша мати, завжди досягала свого. Вона була справжнім лідером. На відміну від мене і брата, які завжди уникали сімейного бізнесу. Батько хотів, щоб ми продовжили династію, але ми обоє відкинули цю ідею. Тільки Ванесса з дитинства мріяла про владу і тепер, здається, повністю реалізувала себе.

Я підвівся і підійшов до вікна. Погляд мій зупинився на вечірньому місті, розмалюваному вогнями неонових вивісок. Три роки тому я створив свою компанію з нуля. Це було нелегко, але я довів батькові, що можу досягти успіху і без мафії.

Згадка про батька викликала у мене змішані почуття. З одного боку, я був йому вдячний за все, що він для мене зробив. З іншого – я завжди відчував, що він хотів, щоб я був таким, як він. Але я обрав інший шлях.

Пора було повертатися до роботи. На моєму столі лежали нові ескізи, над якими я працював останні кілька днів. Я хотів, щоб моя компанія продовжувала розвиватися і досягати нових висот. Я мріяв створити щось дійсно велике, щось, чим я міг би пишатися.

Сьогоднішня зустріч з Вадимом та Ігнатом мала зосередитись на обговоренні деталей нової колекції браслетів. Проте, не встигли ми заглибитися в робочі моменти, як розмова неминуче повернулася до Аніти. Вадим, завжди прямий і імпульсивний, не витримав: 

- Розкажи їй правду, – пробуркнув він, киваючи на кухню, де Вікторія подруга Аніти допомагала Ігнату з закусками. – Скажи, що її брат поліг від рук твоєї сестри. Я скривився.

- Замовкни, – відмахнувся я, почуваючи, як серце стискається. Вікторія була нареченою Ігната, і я не хотів її втягувати в цю історію. 

- Хоча завтра я скажу, але Вікторія не дізнається. Якщо Ігнат за два роки їй нічого не розповів, то й ти не скажеш,– попередив я Вадима. Він кивнув, ніби погоджуючись, але я бачив у його очах незгоду.

- А зараз давайте розвіємо наші думки, – запропонував Ігнат, виходячи з кухні з тарілкою закусок. 

Я посміхнувся, але ця посмішка була натягнутою. Я розумів, що вони можуть розвіяти, але я ні. Мені ніколи не вдасться забути той день, коли я сказав Аніті ту жахливу брехню.

Завтра все скінчиться. Я розповім їй правду. Хоч це і розіб’є мені серце, але вона має знати. Той день, коли я сказав, що вбив її брата, став найгіршим у моєму житті. Але це зробила Ванесса. Я не міг її видати. Вона завжди мене любила, була єдиною, хто розуміла. Її б убили, як собаку, а мене, хіба що, злякалися б на час. Тому я віддав її Богдану. Так, це жахливо, але це було єдине рішення.

Я розповім їй все, майже все. Можливо, тоді вона мене простить. Хоча, ні, я знаю, що не простить. Деякі таємниці ми з Ванессою заберемо із собою в могилу. Це наш спільний секрет, який ми зберегли ці роки. І хоч би як боляче було з цим жити, я ніколи про це не скажу. Це наша спільна вина, наш спільний гріх.