Розділ 1

Аніта

Голова розвалювалася на тисячі осколків, кожен з яких відлунював болем у серці. Ніг під собою я майже не відчувала, вони були важкими, як свинцеві. Як він міг з’явитися тут, у цей момент, коли я намагалася хоч трохи заспокоїти душу?

- Послухай, – його голос пролунав у кімнаті, як дзвін у вухах. Я хотіла закрити очі, заткнути вуха, зникнути. Але він був тут, поруч, нагадуючи про все, що я хотіла забути.

- Ні, це ти послухай! Як ти посмів сюди прийти?! – я викрикнула, не стримуючи себе. Сльози котилися по щоках, розмиваючи зображення його обличчя.

– Нам треба поговорити, – сказав він спокійно, але в його голосі звучала якась прихована загроза.

– Мені нема чого тобі сказати! – відкинула я голову назад, намагаючись заспокоїтися. Але кожне його слово було як ножем по серцю.

– Я вас залишу, – кинув тато і вийшов з кімнати, залишивши мене наодинці зі своїми спогадами.

— Чого тобі треба? – прошепотіла я, ледь чутно. – Навіщо ти повернувся?Навіщо?

Він підняв брову, ніби здивувався моєму питанню. 

– Що навіщо? — запитав він з іронічною усмішкою.

– Навіщо ти вбив його? – викрикнула я, не в змозі більше стримувати гнів. Я кинулася на нього, вдарила з усієї сили. Він схопив мене за руки, притиснув до себе. Я бачила в його очах той самий холодний блиск, що й тоді, коли він сказав ті жахливі слова.

(Аніта 17 років)

Його голос пролунав з кабінету, різкий і вимогливий, як удар батога. Я зітхнула, відкладаючи книгу. Ось воно знову. Звична гра в кішки-мишки, в якій я завжди програвала.

– Чого тобі? – спитала я, намагаючись звучати байдуже, хоча серце вже завмирало в очікуванні чергової сварки.

– Де вони? Де ти поділа мої ескізи? – його голос дрижав від роздратування. – Ти ж розумієш, що мені потрібно їх здати в університет!

Я підійшла до його кабінету. Він був схожий на розгніваного лева, що шукає здобич. Кожен поштовх ящика, кожен перевернутий папірець,серветка – все це було частиною його вистави. Я стояла у дверях і спостерігала за його марними пошуками, відчуваючи якесь дивне задоволення.

– Я говорила тобі, що ти занадто захоплюєшся цими своїми каракулями, – промовила я спокійно. – Може, варто було б приділити трохи більше уваги мені?

Він обернувся до мене, в його очах спалахнув гнів. – Ти знову про це? – просичав він. – Я ж тобі обіцяв, що ми підемо на озеро, як тільки покінчу з цим проєктом.

Я прикусила губу. Звичайно, він обіцяв. Як завжди. Але я знала, що ці обіцянки нічого не варті.

– То де вони? – запитав він, його голос став набагато спокійнішим, але в ньому все ще звучала загроза.

Я усміхнулася. Це була не щира усмішка, а скоріше злісна гримаса. – А ти вгадай, – сказала я, підморгнувши.

Він зрозумів, що я знову граю з ним. З його обличчя зникло роздратування і з’явилася легка посмішка. Він підійшов до мене та обійняв за талію. 

– Ти знаєш, що я не можу без тебе, – прошепотів він мені на вухо.

Я відчула, як моє тіло напружується. Я хотіла відштовхнути його, але водночас не могла цього зробити. Ми були занадто заплутані в цій хворій грі.

Реальність 

Я сама не зрозуміла, як опинилася на його ногах та в його обіймах.

– Пусти мене, – прошепотіла я, ледь чутно, слова застрягли в горлі, немов камінь. Серце колотилося в грудях, відбиваючись у скронях болючим пульсом. – Будь ласка...

Теплі долоні Данила стискали мої зап'ястя. Я відчувала, як його пальці впиваються в шкіру, залишаючи червоні сліди. Немов він намагався втримати мене в цій безвихідній ситуації.

Сльози покотилися по моїх щоках, гарячі та солоні. Вони падали на килим, утворюючи маленькі темні плями. Я відчуваю себе безпорадною, як маленька дитина, яка не може втекти від страшного сну.

– Я не можу більше так, – промовила я хрипким голосом.

Данило подивився на мене, в його очах читалося співчуття, але й щось ще, що я не могла розпізнати. Він повільно відпустив мої руки.

Я швидко підвелася і відійшла до вікна. Холодне скло торкнулося моєї розпеченої шкіри. Від подиху запотіло скло, і я намалювала на ньому велику літеру "Н" – на початку слова "ненависть".

Повернувшись до Данила, я побачила, що він спостерігає за мною. Його погляд був сповнений туги й розчарування.

– Ніколи більше не торкайся мене! – викрикнула я, намагаючись заглушити власний тремтячий голос.

– Більше ніколи не бий мене, – відповів він спокійно, але в його очах я побачила біль.

Я подивилася на нього. Його очі були різні: одне – каре, тепле і заспокійливе, інше – ледь помітно синє, холодне і відчужене. Вони були як два протилежні полюси, які ніколи не зійдуться.

– Я більше не хочу тебе бачити, – прошепотіла я і вибігла з кімнати, залишивши його наодинці зі своїми думками.

Вчорашня розмова з Данилом розкрила рану, яку я намагалася зашити. Вона кровоточила, нагадуючи про себе кожним пульсом. Я відчувала себе так, ніби мене кинули в бурхливе море, і я намагаюся утриматися на поверхні, хапаючись за будь-які соломинки.

Сидячи на підвіконні, я дивилася на дощ, який безперервно лив за вікном. Краплі зливалися в потоки, розмиваючи межі між небом і землею.  Так само як і в моїй душі, все було розмите і невиразне. Спогади нахлинули, немов хвилі, накриваючи мене з головою. Я згадувала дитинство, коли ми з братом бігали босими ногами по траві, будували замки з піску і мріяли про безтурботне майбутнє. Тепер його не було. І здавалося, що разом з ним померла і частина мене.

Вночі сон не йшов. Я лежала в ліжку, закутавшись у ковдру, і дивилася в темряву. Здавалося, що кожна тріщина в стелі – це очі, які спостерігають за мною. Я згадувала слова мами про те, що іноді минуле повертається, щоб навчити нас чогось нового. Але що я могла навчитися від цього болю?

Світанок застав мене згорнутою клубочком на ліжку. Перші промені сонця пробивалися крізь штори, створюючи в кімнаті незвичайну атмосферу. Я підвелася і підійшла до вікна. Свіжий ранковий вітер огорнув мене, приносячи з собою нову порцію болю.