Даня
Ключ повертається в замку, видаючи скрипучий звук, що розриває тишу.Серце стукає в такт власним крокам.Кожен м’яз напружений, очі насторожені.Ось тут, за цими дверима. Дівчина, яку я кохаю з дитинства, дівчина, яку я боляче поранив.Я знаю що вона ненавидить мене, але я не можу її відпустити.Сьогодні я зроблю перший крок, нехай навіть він буде зустрітий ворожістю.
- Добрий вечір,- писклявий голос відбивається ехо в моїй голові. - ви до кого?
- Я хочу поговорити з Сальватором - бормочу я невдоволено.
- Як мені вас представити?
-Данило…Данило Романівський.
Жіночка років 60,пухкенька та низького зросту, в смішних окулярах, мило посміхнулася та пропустила мене в особняк.Особняк був неперевершеним, одразу видно зі смаком вибраний інтер’єр. Залишившись наодинці в просторій вітальні я присів на шкіряний коричневий диван чекаючи що десь відкинь визирне вона, але цього так і не сталося
- Прошу, - додала жінка та вказала на сусідні чорні двері.
Я швидко підвівся та впевнено попрямував до дверей.Хоча мій розум кричав, що я роблю помилку, але попри це серце запевняло, що це правильно.
-Як ти посмів сюди прийти,- гаркнув Сальватор. - вбити мого сина тобі замало, прийшов прикінчили й мене?
-Ні, я прийшов, щоб поговорити, - спокійно відповів я, попри те, що моє серце шалено билося в грудях, а руки пітніли.
- Про що нам з тобою можна говорити?!Розповіси мені, як ти його мучив?
- Це ти винен що мій друг мертвий якби не ти та твої кримінали! - сердитий кричу аж сам лякаюсь .
- Замовкни!- цідить крізь зуби. - навіщо прийшов?
- Якщо дозволиш, то я хотів би запропонувати тобі пропозицію. - голосно сказав я.
- Ти ще зі своїми пропозиціями! Та я тебе придушу, власними руками, а потім кину собакам! - занадто ненависно кричав він, але я рішуче стояв.
- Твоє право,- бормочу я, нервово.
Сальватор кивнув мені вказуючи на стілець, де я і присів.
-Починай! - так кричить аж червоніє.
-Я хочу одружитися з твоєю дочкою, щоб більше не продовжувалося кровопролиття.
- Ти при своєму розумі, - саркастично засміявся він стиснувши кулаки. - ніколи!
- Це не тобі вирішувати!
- Так, - погодився він. - тоді запитаємо в Аніти.
При її імені моє серце, наче оніміло.Перестало битися.Взагалі зупинилося.Я так сильно завинив перед нею, але я все виправлю.Більше не дозволю, щоб з її пронизливих блакитних очей, які колись світилися від вигляду мене, котилися сльози.Як би важко не було!Я впораюся.Але що, якщо вона мене ненавидить настільки, що навіть не захоче мене почути?
Якщо її прекрасне миле личко скривилася побачивши мене тепер.Якщо бачити не захоче?
(Даня 23 роки)
- Аніта де ти поділа мій браслет? - гукаю я.
-Ось, - вказує своїм пальчиком в траву - Там пошукай.
- Ти знущаєшся? - сердито говорю, але Аніта тільки мило посміхається від чого я забуваю про свою образу.
- Та жартую ось він, - відкриває свої долоні.
- Так ось яка ти насправді, - жартома шепочу та підходжу обіймаючи ззаду занурюючись у хвилясте русяве волосся з незабутнім ароматом моря та тепла.
- Яка? - голосно щебече, наче пісня солов’я.
-Неперевершена, - шепочу їй на вухо та цілую в голову.
Чекаючи на Аніту я згадую всі наші щасливі моменти до трагедії.Час очікування нестерпний, перекидаю ногу через ногу та нервово поправляю годинник на руці.Я знаю вона мене ненавидить, але чи колись пробачить мені?
Серце завмерло. Вона стояла перед мною, така ж прекрасна, як і в пам'яті. Але в її очах я побачив не колишню радість, а холодну обережність. Я зрозумів, що шлях до її прощення буде довгим і тернистим. Але я готовий до цього. Адже кожна секунда, проведена поруч з нею, варта будь-яких страждань.
Вона таки мене ненавидить і видно по її очах.Здається зараз вона кинеться на мене і заплює очі!Але я готовий, я на це заслужив, це я винен у всьому!
-Ти пошкодуєш про те що зробив з моїм братом! - шипить ненавистю Аніта. - і я таки заставлю тебе шкодувати про скоєне!