Глава 2*

Наступного дня, знову поспішаю до коледжу. Швиденько одягаюсь, з почуттям якоїсь натхненності. Ми з Вікою винаймаємо однокімнатну квартиру. І хоч трохи далеко до місця навчання, але із транспортом тут нормально і поки квартира підходить по фінансах.

 Ми дуже поспішаємо, бо знову якось проспали. А мені ще наснився такий прекрасний сон: мене хотів поцілувати якийсь незнайомець, і хоч я, не бачила його обличчя, бажання скоріше поцілуватися збільшувалось: 

Починаю тягнутися до нього губами, він нахиляється до мене, до шиї й ніжно шепоче". "Маша прокидайся, ми спізнюємося!"- Мене розбудила Віка на самому цікавому місці.

Я, вскочили з ліжка мов навіжені. Зіваю на весь рот. Спочатку розплющую одне око, потім друге, і біжу у ванну кімнату умиватися, і чистити зуби.

Ху - у, не можу з ранку дивитися на себе - моє лице по ранках, таке кругле, мов покусали бджоли. Взагалі воно в мене овальне: тонкі губи, зелені очі, волосся яке я ненавиджу, воно крутиться у боки, якраз у ті боки, що не треба. Інколи випрямляю свої шоколадні локони, плойкою, але зараз нема часу. Для мене головне, моя посмішка. У мене рівні білі зуби, я просто панічно їх чищу тричі на день. Це як невиліковна звичка - фобія. Боязнь карієсу. 

Ось ми з Вікою вийшли з квартири і поспішаємо на маршрутку. На зупинці просто ажіотаж, народу зібралось ніби на агітацію. За десять хвилин приїжджає наша маршрутка - дев'ятка. Тільки вона також геть переповнена людьми, як у ті загадці: "Без вікон, без дверей, повна хата людей".

 Вікон і дверей справді майже не видно. Лише розпливчасті обличчя та частини тіл, притиснуті до салону маршрутки.

-Нічого можна ще трохи почекати, - бовкнула я про себе.

Стоїмо з Вікою в надії, що цей натовп зменшиться, але люди знову надходять, здебільшого це студенти.

За декілька хвилин приїжджає ще одна дев'ятка, але знову заповнена. Тільки вже менше. Бачу як всі студенти, кому край як і нам встигнути на навчання. Стартують з місця мов спортсмени, і давай втискатися до тієї маршрутки, ніби то остання надія в житті.

Цього разу моя Віка встигає влізти, з важкістю, але поміщаються.

А я? Марія -" батьківна", знову не влізаю. 

Добре, не біда, - думаю, і чекаю далі.

Наступна маршрутка приїздить майже пуста, але значення вже немає на годиннику 9:42 і я спізнилась на першу пару. Якось у перші дні не хотілося спізнюватися, та видно карма невдач слідкує за мною.

Нарешті доїжджаю до коледжу і йду на вихід.

Виходжу з маршрутки, але на ходу на мої джинси, по заду встигає знудити грудне немовля, що сидить у мамочки на руках. Біла блювота із вкрапленнями жовтого кольору, лягла ідеально на моє джинсове полотно, ніби малюнок художника - перфекціоніста.

Як на мене, це немає значення, бо вздовж, від сідниць і до ніг на мині блювотиння. А ще, як на зло, у мене немає з собою серветок, чи хустинки. Ото видовище... Іду забльована до нашого коледжу. По заду мене ідуть хлопці. Не озираюсь, але чую як вони регочуть як коні. Звичайно соромно, а що поробиш. Заходжу до середини і вбігаю у вбиральню, щоб все витерти, і тут - мені щастить як ніколи. 

Біля умивальника приклеєне оголошення і чорним по білому, великим шрифтом пише: "Профілактика. Води - НЕМАЄ!!!".

Виявилось профілактика, не лише на воду, а й на паперові рушники, і навіть на туалетний папір. Так, це мене взагалі допекло.

- Вони що, трясся! Жеруть той папір туалетний, а гімно пальцями витирають? - Зі злістю голосно кажу. - Ох - важко вдихаю.

Спокійно... Беру свою сумку, заглядаю до середини й витягую зошит. Який перший попадеться, тому і не пощастить. Витягла... Дивлюся на нього - О.М.З(Основи медичних знань).

-Добре - Кажу протягло.

Вириваю звідти декілька листків, і починаю себе витирати. Дивлячись на те все, я сама зараз вирву. Листками з зошита важко витирається, але з горем на половину я витерла себе. Не "Ах-ті", але може бути. 

Виходжу з вбиральні. Чую дзвінок. Перша пара закінчилась: шум, гамір, всі повилітали з кабінетів.

-Ісусе! - вигукую.

І боком, боком далі по сходах направляюся, до аудиторії, де має проходити наступна пара.

Стою хвилину перед дверима, ніби збираюся з духом. Хочу відчиняти двері.

- Галинко! Ти де була?

По заду себе чую знайомий голос. Повертаю голову, а то мій викладач.

Олег Васильович, наближається прямісінько до мене. Ой і зла я зараз, він назвав мене "Галинкою".

- Я Марія, просто Марія. Запам'ятайте це! - Крізь зуби кажу йому.

- А що, з твоїм одягом?

Мовчу і думаю: невже плями від блювотиння ще досі видно? Оглядаю себе позаду, і бачу ще велику жовту пляму біля сідниць. Від сорому кажу, що перше спало на думку, тобто що-небудь.

- Мене знудило, трохи. Але я невагітна!

Він культурно посміхається, вказівним пальцем проводить по краю носа. Я так само роблю, коли хочу приховати свій сміх.

Бачу як йому хочеться сильно розсміятися, ще трохи й він лусне. Але ж ні стримується, 

певно у цій справі досвідчений.

-Угу, я так і подумав. Машка ти смішна.

Звичайно, я давно почервоніла як вола в індика. Ну як могло прийти мені до голови, сказати, що мене знудило, якщо джинси забльовані по заду. І до чого тут вагітність?

Олег Васильович продовжує дивитися на мене насмішкувато, і відкриває двері аудиторії.

- Заходь, просто Марія - каже він, і знову хитро посміхається.

На диво, у аудиторії майже нікого. Напевне дівчата, пішли на полювання на хлопців. Мені вдається увійти так, що ніхто не помічає моїх плям на джинсах. Не дуже хочу пояснювати, що сталося, і чому я, аж настільки спізнилась. Олег Васильович підходить до свого столу, витягує звідти велику пачку вологих серветок і протягує мені.

- Ось, іди Машка, краще себе повитирай.

Дякую, беру серветки й швидко в вбиральню. Гарно витираюся, і зупиняюся біля умивальника прямо великого дзеркала. Моє волосся як завжди, стирчить ніби мене трішечки струсонуло струмом, особливо лівий бік. Намагаюся розгладити нерівності та даремно, воно вперте як я, тому і ненавиджу його. Я безнадійно посміхаюся своєму відображенню. Лице таки в мене кругле, напевно треба худнути. Хіба я можу комусь така сподобатися? Дивуюся від власних думок. Скоріше мене, це не хвилювало.