Розділ 20

​Перші промені ранкового сонця м'яко торкнулися верхівок вікових дубів у парку, залишаючи на листі золотисті краплі роси. У бібліотеці маєтку стояла спокійна, майже священна тиша, в якій чулося лише легке потріскування ледь живих вуглинок у каміні.

​Нора сиділа за масивним дубовим столом, зробивши фінальний запис у своєму блокноті. Перо вивело чітку крапку в кінці сторінки — справу Роузвудської вежі можна було офіційно закривати. Усі ланцюги розірвані, прокляття стерте, а історія знайшла своє законне, непорушне русло.

​Артур та Елеонора стояли біля вікна, спостерігаючи за тим, як блідне нічне небо, поступаючись місцем ясного річному ранку. Їхні обличчя втомлені, але на них вперше за багато років немає тіні тривоги чи страху перед майбутнім.

​Джуліан спирався на свою тростину посреди кімнати. Його примарна постать тепер випромінювала м'яке, тепле сяйво, а не крижаний блакитний блиск колишніх битв.

​— Ну що, детективе, схоже, нам доведеться шукати якусь іншу загадку, бо ця вежа більше не збирається ламатися чи створювати парадокси, — привид лукаво посміхнувся, дивлячись на Нору.

​Вона закрила блокнот, сховала його в кишеню і піднялася з крісла, дивлячись на своїх друзів із теплим задоволенням.

​— Не переживай, Джуліане. У цьому світі завжди знайдеться кілька таємниць, які чекають на те, щоб їх розгадали. Але сьогодні я планую виспатися.

​Елеонора обернулася до них і м'яко усміхнулася, розкинувши руки в запрошуючому жесті:

— А поки що мій маєток відкритий для тих, хто врятував його від забуття. Кави та свіжих круасанів вистачить на всіх.

Вони залишили позаду дим і попіл спалених століть, виходячи з бібліотеки назустріч сонячному ранку — живі, вільні, кожен зі своєю історією, але тепер міцно зв'язані однією пригодою, яку не змінить жоден час. Минуле залишилося там, де йому й належало бути: на пожовклих сторінках книг, які тепер ніхто й ніколи не зможе переписати наново.

Кінець.