Розділ 17

Кабіна зупинилася настільки різко, що Нора перелетіла через усю підлогу й вдарилася плечем об важкі дубові двері. Металевий скрегіт затих, а стіни нарешті припинили свої божевільні метаморфози, зупинившись на звичному темному дереві та завішаних масивною зеленою оксамитовою тканиною стінах головного архіву Роузвудів.

​Двері з шипінням розсунулися, випускаючи назовні клуби сірого пилу й запах старих паперів, чорнил та вогкості.

​— Ми на місці, — тихо вимовила Елеонора, підводячись за допомогою Артура. Її обличчя хоч і залишалося блідим, але в очах спалахнув той самий рішучий вогник, який завжди вирізняв рід Роузвудів. — Це нижнє сховище бібліотеки. Саме тут триста років тому зберігалися всі генеральні плани будівництва маєтку і перші чорні креслення Вейлів.

​Нора першою виступила вперед, тримаючи наготові ліхтарик, бо електрика у цій частині будинку повністю згоріла під час стрибка напруги. Промінь світла вихопив із темряви величні стелажі, завалені шкіряними фоліантами та металевими тубусами. Але картина навколо була моторошною: книги на полицях викривилися, їхні корінці сплавилися між собою, а повітря навколо ледь помітно тремтіло, наче розпечене сонячне проміння над асфальтом.

​— Спеціальний захист маєтку намагається стерти сліди втручання Корнеліуса, але архітектурний код усе ще тут, — Джуліан проплив крізь зачинені двері архіву, вказуючи тростиною вглиб приміщення.

​Але центральний стіл був порожнім.

​— Зачекайте... — насупилася Нора, повільно переводячи промінь ліхтарика праворуч. — Тубуса тут немає на звичному місці.

​Пошуки перетворилися на напружену гонку з часом. Архітектурні шафи та важкі шухляди під дією залишкової енергії петлі почали самовільно висуватися й засуватися, видаючи моторошний скрегіт металу об дерево. Артур кинувся до дальнього стелажа, перебираючи пожовклі карти та креслення, які сипалися на підлогу мертвим листом.

​— Тут усе перемішано! — крикнув хлопець, відштовхуючи важку шухляду, з якої бризнули іскри. — Хронологія зсунута! Тут документи як тристарічної давнини, так і вчорашні звіти!

​— Шукайте не папір, а джерело резонансу, — скомандувала Нора, прислухаючись до дивного гудіння, що лукаво лунало звідси здаля. Вона обійшла масивний стелаж із картами місцевості та помітила за заклиненими дерев'яними стулками слабке, пульсуюче фіолетове світло.

​— Знайшла! — пролунав її голос.

​Металевий циліндр застряг у щілині між стіною та деформованою від часового зрізу шафою. Він був обмотаний чорними мідними дротами, що жили власним життям — дрібно тремтіли й випускали холодні іскри, які пропалювали навколишній паркет. Саме там ховалися оригінали креслень Вейлів — ключ до всієї часової пастки.

​Нора обережно просунула руку крізь павутину енергетичних ниток, відчуваючи, як пальці поколює від статики. Обхопивши холодний метал пальцями, вона з натугою витягла тубус назовні.

​Елеонора підійшла ближче, вдивляючись у викарбувані на кришці складні механічні кільця і стародавні символи:

— Це замок подвійної фіксації. Щоб зняти захист, потрібна не просто комбінація, а дата заснування петлі — день, коли рід Вейлів був стертий з історії. Одна помилка — і цей циліндр вибухне енергією, яка зрівняє архів із землею.

Елеонора затамувала подих, обережно торкаючись кінчиками пальців металевих кілець замка на тубусі. На її обличчі читалася глибока зосередженість: кожна цифра, кожен вигравіруваний символ на холодному металі відповідав певному року з похмурих хронік Роузвудського маєтку.

​— Три століття тому... Рік великої пожежі й зникнення роду Вейлів, — прошепотіла вона, повільно повертаючи перше кільце ліворуч до позначки з римською цифрою. — Точна дата, коли мої предки підписали вирок їхній родині.

​Металевий замок відповів на її дію глухим, напруженим клацанням, що пролунав у мертвій тиші архіву, немов постріл. Перше кільце зафіксувалося. Але друге кільце завзято не піддавалося, заклинене потоками залишкової енергії, а мідні дроти навколо циліндра раптом нашорошилися й заіскрилися сильнішим, яскраво-фіолетовим полум'ям. У повітрі різко запахнуло паленою проводкою та озоном.

​— Тітонько, обережно! Вони нагріваються! — тривожно вигукнув Артур, роблячи крок назад і намагаючись прикрити собою Елеонору.

​Нора блискавично оцінила ситуацію, розуміючи, що механічний замок реагує на будь-яке коливання повітря та невпевненість. Вона поклала свою долоню поверх рук Елеонори, об'єднуючи детективну холодну розсудливість і родову пам'ять Роузвудів.

​— Не тикай наосліп, Елеоноро. Згадай, що казав Корнеліус перед тим, як зникнути в ядрі, — спокійно й твердо сказала Нора, дивлячись на колегу в очі. — Він говорив не просто про рік пожежі. Він казав про цикл, який повторюється кожні сто років.

​Елеонора різко здригнулася, наче осяяні здогадкою. Її погляд прояснів:

— Звичайно... Це не просто дата зникнення. Це рік останньої спроби Корнеліуса відкрити петлю століття тому, коли мій дід намагався назавжди запечатати ці креслення у стінах башти.

​Вона впевненим рухом повернула друге та третє кільця в абсолютно іншу комбінацію, виставивши шифр столітньої давнини.

​Почувся довгий, мелодійний дзенькіт, схожий на звук розриву старої годинникової пружини. Мідні дроти на тубусі миттєво зів'яли, опустившись мертвими чорними вусиками, а кришка циліндра зі шипінням піднялася, випускаючи назовні останню хмаринку білого пара. Усередині лежав пожовклий від часу сувій із чорними кресленнями Вейлів — справжній архітектурний код часової пастки.

​— Ми зробили це, — видихнула Елеонора, обережно витягаючи сувій. Але в ту ж секунду старий дубовий стіл під ними затремтів, і за стінами архіву пролунав глибокий, моторошний гул, що сповістив: маєток починає свою фінальну перебудову.