Розділ 15

​Удар Корнеліуса розколов простір на тисячі невидимих тріщин. Платформа під ногами героїв розсипалася на друзки, і шматки антикварного каменю полетіли в чорну безодню зоряного неба.

​— Тримайтеся! — крикнула Нора, миттєво оцінивши ситуацію. Вона різко кинулася вперед, хапаючи за край пальто Артура, який ледь не зірвався у провалля, коли під ним зникла остання опора.

​Джуліан злетів вище, перетворюючись на яскравий смугастий спалах блакитного полум’я. Його примарна сутність пробивалася крізь штормові хвилі енергії, які випускав жезл магістра, намагаючись збити Корнеліуса з його позиції на центральній колоні резонаторів.

​— Твої фокуси тут не пройдуть, старий! — пролунав голос привида, що луною відбивався від стін вежі.

​Корнеліус навіть не озирнувся на виступ Джуліана. Його очі-циферблати крутилися з шаленою швидкістю, а руки синхронно керували десятками невидимих ниток, що зшивали розірвані століття.

​— Ви нічого не розумієте... — пролунав його голос, сповнений відчаю та злості, що лунав одночасно звідусіль. — Без цього зіткнення епох усе, що тут було, зникне назавжди! Маєток не просто стоїть на костях моєї родини — він живе ними!

​Елеонора, важко дихаючи й тримаючись за плече Артура на єдиному вцілілому шматку платформи, різко заперечила:

— Це брехня, Корнеліусе! Ти живишся стражданням мертвих, бо сам боїшся подивитися в очі своєму власному часу! Маєток — це дім, а не гробниця!

​Нора перехопила подих. Вона бачила, як каскадні резонатори біля магістра почали нагріватися до небезпечно білого кольору. Ще хвилина — і енергія вибухне, знищивши не лише вежу, а й усю реальність навколо них. Їй потрібно було знайти слабке місце в цій системі управління, поки Джуліан відволікає магістра.

​— Артуре, тримай тітку! — скомандувала вона, роблячи ризикнуй стрибок на сусідню плаваючу плиту, що висіла просто над прірвою.

​Вона помітила те, чого не бачив закоханий у свою помсту архітектор: один із кабелів керування резонатором був підключений до старої сімейної реліквії Вейлів — того самого артефакту, який магістр намагався захистити ціною цілого світу. Це був його єдиний слабкий зв'язок із реальністю.

Нора приземлилася на край гладкої, вібруючої плити, ледь не втративши рівновагу від крижаного вітру, що свистів з усіх боків. До резонатора залишалося кілька метрів небезпечної дистанції, де простір уже почав покриватися дрібною сіткою фіолетових розколів.

​За кілька кроків від неї, на центральному постаменті, Корнеліус продовжував утримувати силові потоки. Але поява Джуліана далася взнаки: привид безжально бив своєю тростиною по захисному куполу магістра, змушуючи той покриватися тріщинами, мов пересушене скло.

​— Ти не закриєш цю справу, детективе! — задихаючись від напруги, викрикнув Корнеліус, навіть не дивлячись на Нору. Його погляд був прикутий до резонатора. — Цей світ заслужив перезавантаження!

​— Можливо, але не ціною мільйонів життів, які навіть не підозрюють про твої рахунки з минулим! — різко відповіла Нора.

​Не гаючи жодної секунди, вона дістала з кишені важкий металевий розвідний ключ — єдиний надійний інструмент, який випадково завалявся в її куртці після огляду підвальних комунікацій. Підійшовши впритул до мерехтливого кабелю, який живив головний артефакт Вейлів, вона з усієї сили вдарила по масивному мідному з'єднанню.

​Металевий дзенькіт розірвав гул вежі.

​Іскри сипонули в різні боки, обпалюючи руки, а артефакт — серцебиття всієї часової петлі — раптом заіскрився чорним димом. Голос Корнеліуса перетворився на дикий, оглушливий крик звільнення і болю водночас, коли невидимі нитки його тривікової помсти почали рватися одна за одною по всьому периметру маєтку.

Чорний дим, що хлинув із розбитого артефакту, миттєво заповнив простір навколо каскадних резонаторів, перетворюючись на важкі, свинцеві клуби туману. Потік нестримної енергії, яку Корнеліус збирав триста років, у ту ж секунду втратив свій фокус і почав хаотично розлітатися на всі боки, пробиваючи простір сліпучими білими спалахами.

​— Нііі! — розпачливий крик магістра потонув у загальному реві металу, що згинався під неймовірним тиском.

​Корнеліус кинувся вперед, намагаючись власними руками втримати розриваючись кабелі та врятувати ядро, але його напівматеріальне тіло вже почало розмиватися під впливом вивільненої енергії. Кожна нитка часу, яку він так ретельно плетав століттями, тепер стріляла назад, обплітаючи його самого у своєрідні енергетичні кайдани.

​Джуліан в останню мить різко відскочив назад, перетворившись на потік синіх іскор, і приземлився біля Нори, яка ледь трималася на ногах на тремтячій плиті.

​— Нам треба звідси збиратися, і негайно! — крикнув привид, перекриваючи ревіння вежі. — Цей вимір ось-ось складеться сам у себе, як картковий будиночок!

​Не втрачаючи жодної секунди, Нора простягнула руку Артуру, який міцно тримав за плечі шоковану пані Елеонору. Усі разом вони кинулися назад — до темного провалля шахти ліфта, яка вже затягувалася шаром блискучого часового скла.

​Останнє, що бачила Нора, перш ніж їх накрила сліпуча хвиля білого світла — це те, як постать Корнеліуса розчиняється в центрі вибуху, поглинута власним творінням, тоді як стіни вежі Роузвудів нарешті починають вирівнюватися, повертаючись до звичних, непорушних контурів теперішнього часу.