Розділ 13

Джуліан з'явився за спиною Корнеліуса так само безшумно, як холодний вітер перед грозою. Його примарна постать спалахнула осліплим, насичено-блакитним світлом, що різко контрастувало з темрявою зоряного простору. У витягнутих руках він міцно стискав свою старовинну тростину, на кінці якої концентрувалася вся його потойбічна енергія.

​— Твоя математика застаріла, Корнеліусе, — пролунав дзвінкий, сповнений крижаної рішучості голос привида. — Час належить тим, хто живе в ньому, а не тим, хто тримає його в кайданах!

​З цими словами Джуліан завдав удару. Тростина з тріском розсікла повітря, і потужний енергетичний розряд влучив просто в місце з'єднання срібних ниток, які оплітали маятник над головою Елеонори.

​Простір навколо них завив. Почувся звук, схожий на дзенькіт розбитого скла або струн гігантського інструмента, що лопаються під надмірним натягом. Срібні нитки спалахнули сліпучо-білим полум'ям і почали одна за одною обриватися, розсипаючись у повітрі тисячами дрібних іскор.

​Корнеліус різко розвернувся, обличчя його на мить спотворилося від люті й несподіванки:

— Божевільний! Ти знищуєш якір усієї епохи!

​Але було вже пізно. З обривом останньої нитки золотий маятник зупинився, зависнувши в нерухомості. Величезна зала під зоряним небом здригнулася, а крижана платформа під ногами Нори пішла тріщинами.

​Пані Елеонора важко осіла на кам'яний п'єдестал, обхопивши руками голову, яка розколювалася від болю. Вона важко, хрипко дихала, наче щойно винирнула з крижаної води, а її погляд був дивним, скляним і повністю розфокусованим.

​— Де... де я? — її голос звучав слабко, ледь чутно крізь гул зоряного простору. Вона механічно торкнулася власних пальців, ніби перевіряючи, чи вони досі належать їй. — Час... чому все завмерло? Хто вимкнув маятник?

​Артур у паніці підбіг до неї, обіймаючи за плечі й намагаючись допомогти підвестися:

— Тітонько Елеоноро, це ми! Ми з Норою та Джуліаном. Ви в безпеці, ми розірвали зв'язок!

​Елеонора зажмурилася, намагаючись зібрати у купу розсипані фрагменти пам'яті. Здавалося, її свідомість ще досі блукала в коридорах тривікових спогадів, які Корнеліус перетасовував, наче карти.

​— Корнеліус... — прошепотіла вона, і в її потьмарених очах на мікросекунду промайнув жах, змішаний із холодною злістю. Вона чудово знала це ім'я — ще з пожовклих сімейних хронік і знищених манускриптів вона знала, хто такий цей трисотрічний архітектор часу. Але те, що його одержимість зайшла так далеко, і що він зміг підпорядкувати собі саму архітектуру Роузвудів, досі не укладалося в її зболеній свідомості. — Як... як він зміг прорвати захист ротонди? Ми ж запечатали архіви ще століття тому... Неможливо, щоб формула трималася так довго без людської крові...

​Вона різко замовкла, відчуваючи, як під ногами знову занепокоєно здригнувся простір, а магістр Корнеліус десь у тіні зоряного неба готується до наступного удару. Елеонора стисла зуби, борючись із запамороченням, і важко сперлася на плече Артура.

​— Годі розслаблятися, — її голос потроху набирав звичної твердості, хоч блідість не сходила з обличчя. Вона глянула на Нору і Джуліана з мовчазною вдячністю. — Він не відпустить нас просто так. Якщо ви не знищите ядро його апарату на цьому поверсі, цей маєток стане нашою спільною могилою на три століття вперед.