Розділ 12

Холодне повітря зоряного простору різко вдарило в обличчя, змушуючи Нору на мить примружитися. Під ногами не було звичного дерев'яного настилу чи каменю — лише прозорий, щільний шар енергії, що нагадував тонку кригу на поверхні чорного озера. Кожен крок віддавався легким гулом у порожнечі, ніби вони йшли поверх самого часу.

​— Не дивися на небо, Артуре, — кинула Нора через плече, тримаючи пістолет нагоготові й повільно просуваючись уперед від шахти ліфта. — Це ілюзія. Вони просто витягли вершину вежі за межі звичного простору.

​Племінник ішов слідом, лякливо дивлячись на те, як срібні нитки від маятника над головою Елеонори тягнуться кудись у нескінченність, зачіпаючи його власне напівпрозоре плече.

​— Тітка... — прошепотів Артур, намагаючись зробити крок до п'єдесталу. — Вона не дихає. Поглянь на її руки — вони зовсім холодні!

​— Вона не мертва, вона заблокована в центрі петлі, — пролунав над ними холодний, розмірений голос Корнеліуса. Магістр нарешті вийшов із тіні однієї з плаваючих кам'яних брил, що кружляли навколо платформи. Його довгий плащ розвивався на невидимому вітрі, а очі-циферблати зловісно блищали в сяйві полярних вогнів. — Її свідомість тримає останній вузол старого захисту Роузвудів. Щойно ми розірвемо його за допомогою твого детективного розуму, Норо, пазли стануть на свої місця.

​Нора різко розвернулася до нього, направляючи зброю просто в обличчя магістра, хоча чудово знала, що свинець тут безсилий. На її губах з'явилася холодна, виклична посмішка.

​— Знаєш, Корнеліусе, у моїй роботі є одне золоте правило, — спокійно сказала вона, роблячи крок уперед і відволікаючи його увагу від Елеонори та Артура. — Перш ніж закривати справу і підписувати вирок, завжди перевіряй, чи не підкинув тобі хтось фальшиві докази.

​Корнеліус на мить застиг, а золотий маятник над головою Елеонори раптом змінив ритм гойдання.

Рівне, гіпнотичне цокання, що заповнювало всю безмежність цієї викривленої зали, затнулося на півслові, видавши фальшиву, уривчасту ноту.

​Магістр повільно спустився з плаваючої брили ближче до крижаної платформи, на якій стояла Нора. Його обличчя не виражало гніву — лише холодну, майже академічну зацікавленість. Металевий жезл у його правій руці залишив у повітрі блискучий слід із випалених іскор, що миттєво розчинялися в холодній темряві зоряного неба.

​— Фальшиві докази? — його голос пролунав тихо, але кожен звук відбивався від невидимих стін простору так, ніби лунав у закритій камері. — Дорога моя детективе, історія цього маєтку не терпить підробок. Тут немає доказів чи свідків, яких неможливо переписати. Є лише формули і час, який підпорядковується тим, хто знає правильні числа.

​— Можливо, — Нора не відступала ні на сантиметр. Вона тримала пістолет у витягнутій руці, чітко усвідомлюючи, що її зброя — це лише психологічний бар'єр, за яким ховається справжня зброя: її розум і вміння бачити приховані ланцюжки. — Але ти забув одну маленьку деталь. Будь-яка формула, побудована на чужому болю та примусі, має вбудовану похибку. Ти намагаєшся зібрати світ трьохсотрічної давнини, але ти — лише тінь людини, яка колись створила цей механізм. Оригінал давно згорів у тій самій лабораторії.

​У цей момент золотий маятник над головою Елеонори знову різко здригнувся. Тонкі срібні нитки, що тяглися від нього до країв платформи, натягнулися до межі й почали небезпечно дзвеніти, випускаючи яскраво-сині іскри. Артур, який усе ще тримався осторонь п'єдесталу, із криком відсахнувся назад, коли одна з ниток обірвалася в повітрі, розчинившись сірим димом.

​— Що ти робиш?! — у голосі Корнеліуса вперше промайнули нотки непідробної тривоги. Його очі-циферблати блиснули з шаленою швидкістю, намагаючись зафіксувати зміни в просторі. — Ти руйнуєш те, що будувалося століттями!

​— Я просто закриваю справу, яку ти затягнув на три століття, — холодно відповіла Нора.

​Вона різко кинула погляд убік темного простору за спиною Корнеліуса, де в променях полярного сяйва на секунду майнула знайома блідо-блакитна постать. Джуліан дістався нагору й уже готував свій вирішальний удар.