Розділ 11

​Підйом у службовому ліфті нагадував подорож на гірках усередині механізму гігантського годинника, який ось-ось розлетиться на тисячі шматочків. Дерев'яна кабіна шалено тріщала по швах, металеві троси натягнулися до межі, видаючи моторошне, ниюче виття, а крізь щілини в прогнилій підлозі безперервно пробивалися різкі спалахи різнокольорового світла. Самі стіни вежі немов ожили: камінь пульсував і здригався, намагаючись то виштовхнути чужинців назад, то розчавити кабіну об невидимі виступи вузької шахти.

​Нора міцно вчепилася лівою рукою за заіржавілий залізний поручень, а правою інстинктивно контролювала руків'я пістолета в кобурі, залишаючись у повній бойовій готовності. Її обличчя було застиглим маскою холодного зосередження, а погляд не відривався від панорамної решітки шахти. Там, за прутами, на мікросекунди відкривалися моторошні вікна в інші епохи: ось напнувся темний коридор вікторіанського маєтку, залитий вогнем канделябрів; за мить його змінив той самий простір, але повністю порослий товстим шаром сірого моху та занурений у свинцеву, мертву тишу далекого майбутнього. Час тут розсипався на завмерлі осколки, і кожна секунда підйому загрожувала змінити їхню саму реальність.

​Артур стояв поруч, заплющивши очі й тремтячи всьому тілом. Його напівпрозорі пальці судомно вчепилися у власний комір, а гучні, переривисті видихи видавали повну паніку.

​— Норо... мені здається, ми їдемо не туди, — пролунав його зривний, наляканий голос, ледь чутний крізь гуркіт механізму. — Послухай цей звук... Шестерні внизу крутяться у зворотному порядку! Вони тягнуть нас не наверх!

​І справді, звичний металевий скрегіт раптом змінився дзвінким, несамовито прискореним ритмом тисяч синхронних годинників. Повітря в тісному просторі кабіни різко посвітлішало, набуваючи неприродного, крижаного блакитно-сріблястого відтінку, від якого шкіру кололо тисячами гострих голок. Головний важіль керування під рукою Нори завібрував так сильно, що дерево затремтіло, і металевий стрижень почав самовільно зміщуватися в сусідній паз-прорізь, ніби невидима, владна рука перенаправляла їхній маршрут проти волі.

​— Не чіпай його! — різко й рішуче кинула Нора, різко перехоплюючи руку Артура, яка інстинктивно намагалася схопитися за важіль. — Це пастка часового зрізу. Якщо ми зараз втрутимося й зіб'ємо фіксатор, то вийдемо не в архіві, а в епосі, де нас ніколи не існувало.

​Але стара машина вже ухвалила власний вирок.

​З оглушливим, металевим клацанням кабіна різко гальмує — так різко, що Нора ледь не втрачає рівновагу й б'ється плечем об стінку, а Артур з криком падає на підлогу. Троси у шахті замовкають на найвищій ноті. Настає оглушлива, важка тиша, яку порушує лише тихе, зловісне цокання десь за стінами.

​Повільно, супроводжуючи рух скрипом іржавих завіс, важкі ковані двері ліфта розсуваються самі собою. Густі клуби білого, щільного туману викочуються з шахти назовні, розчиняючись у просторі.

​Перед ними відкривається не запилюжений архівний кабінет старої вежі, на який вони розраховували, а величезна, сюрреалістична зала без стінок і перекриттів. Вона висить просто посеред холодної, безмежної темноти зоряного неба, осяяна мерехтливими спалахами яскравого полярного сяйва, що розрізає простір холодними зеленими та фіолетовими стрічками.

​У самому центрі цього відкритого простору, на високому кам'яному п'єдесталі, завмерла знайома постать пані Елеонори. Її очі заплющені, обличчя спокійне, а над її головою у повітрі повільно, ритмічно обертається складний золотий маятник, з'єднаний тонкими срібними нитками з кожною точкою маєтку Роузвудів. Вона тримає весь цей світ на межі колапсу.

​— Ласкаво просимо на фінальний поверх, детективе, — лунає над їхніми головами глибокий, спокійний і повністю позбавлений будь-яких емоцій голос Корнеліуса. Сам магістр не з'являється у полі зору, але його слова гучно відбиваються від самого ефіру. — Я знав, що ваш допитливий розум прокладе сюди найкоротший шлях. Паливо майже готове до фінального зшивання епох.