Розділ 10

Дерев’яні стіни потаємного коридору моторошно скрипіли, ніби сам маєток намагався втримати рівновагу після нещодавнього вибуху в ротонді. Під ногами відчутно вібрувало — кам’яні перекриття нагадували живий організм, що отямився від глибокого наркозу й тепер готується до чергового ривка.

​Нора йшла першою, впевнено тримаючи в руці кишеньковий ліхтарик. Промінь вихоплював із темряви облуплену штукатурку, звисаючі павутиння та ряди старовинних мідних труб, що прокладали шлях крізь нутрощі вежі. Артур ішов слідом, лякливо озираючись на кожний звук і тримаючись за поли свого пальта так, ніби воно могло захистити його від будь-яких примар із минулого. Джуліан замикав ходу, злегка спираючись на тростину — його заспокійливе блакитне сяйво висвітлювало спину Артура, даруючи принаймні ілюзію безпеки в цьому напівтемному лабіринті.

​За кілька хвилин вони дісталися кінця тунелю. Перед ними виростала важка двостулкова шахта старого службового ліфта з кованими металевими ґратами.

​Артур із тривогою підійшов до важільних дверей і натиснув на пожовклу латунну кнопку виклика. У відповідь із глибини шахти долинув натужний, металевий скрегіт, а потім згори повільно, нехотя поповзла кабіна, висікаючи зношеними тросами сніп іскор.

​— Працює... — з полегшенням видихнув хлопець, хоча кабіна зупинилася на кілька сантиметрів вище рівня підлоги, гойдаючись від найменшого подиху вітру.

​— Працює — це голосно сказано, — критично оцінив конструкцію Джуліан, підійшовши ближче й постукавши наконечником тростини по пошарпаній дерев’яній обшивці ліфта. — Ця коробка тримається на чесному слові та магії тривікової давнини. Якщо ми всі троє заліземо всередину, троси можуть не витримати раптового перевантаження часового поля.

​Нора різко обернулася до напарника, в її очах спалахнув знайомий азарт професіонала, який звик ризикувати заради результату:

— Ти хочеш сказати, що хтось із нас повинен залишитися?

​— Ні, напарнице, — заперечив привид, загадково посміхнувшись. — Я хочу сказати, що фізичну вагу мають лише живі.

​— Мені ліфти не потрібні — я можу піднятися нагору крізь перекриття вежі за кілька секунд, — спокійно відповів привид, кинувши скептичний погляд на блідого Артура, чиї пальці все ще ледь помітно просвічували на світлі. — А от ти, любий племіннику, хоч і набув навичок потойбіччя, контролювати їх досі не вмієш. Спробуєш зараз пройти крізь стіну вежі в такому стані — і застрягнеш у кам’яній кладці на триста років. Тож сідай у кабіну поруч із Норою і тримайся за поручні. І дуже обережно з цими прорізями для ключів: тут кожне перемикання — це окремий часовий зріз.

​Джуліан змахнув тростиною, залишаючи в повітрі шлейф іскор.

​— Ну а я піду розвідаю обстановку коротшим шляхом. Зустрінемось нагорі, біля головного кабінету, — підморгнув він Норі, перш ніж повністю розчинитися в темряві стелі.

​Нора коротко кивнула, розуміючи логіку Джуліана. Вона першою ступила всередину скрипучої кабіни, жестом наказуючи Артуру слідувати за нею.

​— Тримайся за поручні й навіть не дихай зайвий раз, — кинула вона племіннику, перевіряючи, чи надійно закріплений у кобурі пістолет.

​Артур заскочив усередину, намагаючись не дивитися крізь щілини в підлозі на темну безодню шахти.

​— Ну що ж, Артуре, поїхали рятувати твою тітку, — промовила Нора, різко опускаючи важкий металевий важіль запуску.

​Кабіна здригнулася, видала несамовитий стогін і повільно, але впевнено поповзла вгору крізь пульсуючу темряву вежі Роузвудів.