Розділ 7

​Поштовх був таким сильним, що Артур втратив рівновагу й осокорився на підлогу — його напівпрозоре тіло лише незграбно пройшло крізь камінь і знову випросталося. Тріщини під ногами розповзалися блискавками, випускаючи назовні не туман, а густі клуби задушливого чорного диму з яскравим ароматом паленого полину та старої папери.

​— Не тут! — різко крикнув Джуліан, різко розвернувшись і закривши Нору своєю примарною спиною. Його блакитне сяйво спалахнуло з новою силою, утворюючи щільний бар'єр проти їдких випарів. — Цей дим роз'їдає не тіло, а межу між світами. Якщо він заповнить ротонду, ми назавжди залишимося тут у вигляді безіменних тіней!

​Нора не розгубилася. Попри те, що в грудях усе ще нило від удару попередньої хвилі, її гострий детективний розум миттєво відкинув паніку. Вона міцніше перехопила руків'я пістолета і кинула погляд на прикованого до колони чоловіка зі шрамом. Той уже не чинив опору — його очі були закриті, а на обличчі застигла моторошна, виснажена посмішка людини, яка виконала свою місію.

​— Швидко до виходу! — скомандувала Нора, хапаючи за комір пальта ошелешеного Артура й тягнучи його за собою. — Якщо «господар» іде сюди, ми не будемо зустрічати його в цій пастці без виходу.

​Але шлях до арки був перекритий.

​Там, де ще кілька хвилин тому знаходився єдиний коридор, що веде нагору до склепу, повітря тепер викривилося й згустилося в щільну, непробивну стіну з червонуватих іскристих ниток. Простір буквально плавився під дією невідомої магії, утворюючи заслін, який не міг пробити ні живий, ні мертвий.

​— Заблоковано, — констатував Джуліан, підлетівши до стіни й легенько торкнувшись її тростиною. По дереву одразу розбіглися дрібні тріщини, але бар'єр навіть не ворухнувся. — Потужне заклинання старого рівня. Хто б до нас не наближався, він дуже не хоче, щоб ми звідси вибралися.

​З темряви тунелю, що вів углиб підземелля — далі, за ротонду, у незвідані катакомби, — повільно почулися важкі, розмірені кроки. Вони звучали так, ніби кожний удар черевика по каменю відбивався в самій основі маєтку Роузвудів. Хтось ішов сюди не поспішаючи, з абсолютною впевненістю господаря, який повертається у свої володіння.

​У світлі блідих кілець з'явилася висока постать у розкішному, але старомодному плащі, облямованому темним хутром. Обличчя незнайомця приховувала глибока тінь від широкий полів капелюха, але у правій руці він тримав довгий металевий жезл, що залишав за собою на підлозі слід із гарячих іскор.

​— Я бачу, мій сторож виявився занадто м'яким, — пролунав оксамитовий, але крижаний до болю голос, від якого в Артура знову почали тремтіти руки. — Дозволити двом гостям і привиду зламати налаштування петлі... Яке розчарування.

​Нора звела пістолет, спрямовуючи його просто в груди новоприбулому, хоча все її єство кричало про те, що звичайним свинцем тут справу не вирішити:

— Назвіться! І поверніть пані Елеонору, поки я не змусила вас пожалкувати про цей візит.

​Незнайомец зупинився за кілька кроків від них, повільно підняв голову і припідняв поля капелюха. У його очах не було зіниць — лише два холодні, виблискуючі кола, схожі на циферблати старого годинника.

​— Елеонора зараз там, де має бути — пише нові сторінки нашої історії, — спокійно відповів він, а потім його погляд зупинився на Джуліані. — А от ти... Скільки століть пройшло, старий товаришу? Ти все ще намагаєшся захищати живих від того, чого вони не здатні зрозуміти?

​Джуліан на секунду завмер. На його примарному обличчі промайнув вираз такого глибокого шоку, якого Нора ніколи раніше у нього не бачила.

​— Це неможливо... — ледь чутно прошепотів привид, опускаючи тростину. — Ти зник триста років тому...