Розділ 4

Повітря ставало важким, густим і насиченим запахом озону та старого пилу. Агата Роузвуд не йшла, а ніби ковзала над кам'яною підлогою, її важка чорна сукня не торкалася землі, а жезл у її руці залишав у повітрі ледь помітний світловий слід. Нора тримала ліхтарик перед собою, міцніше перехоплюючи пістолет, тоді як Джуліан тримався поруч, пильно вдивляючись у темряву коридору, що вев усе глибше під фундамент маєтку.

​— Я думав, що знаю історію Роузвудів уздовж і впоперек, — порушив мовчанку Джуліан, обережно обертаючись навколо своєї осі. Його твідовий костюм ледь помітно коливався від невидимого тяжіння. — Але про нижчі рівні підземелля у родинних архівах не було жодної згадки. Здається, деякі секрети родина ховала настільки ретельно, що самі привиди втратили про них пам'ять.

​— Тому що живі завжди боялися того, що ховали їхні предки, — не озираючись, кинула Агата. Її голос лунав під склепіннями моторошним, крижаним відлунням. — Те, куди ми йдемо, — це не просто родинний склеп. Це серце аномалії. Місце, де засновник нашого роду уклав угоду з тим, що не має імені, аби вберегти Роузвуд від розорення. Але за все треба платити. Тоді — золотом і родинною кров'ю. Зараз — людською пам'яттю.

​Артур молодший летів за ними, стиснувшись у невеличку прозору грудочку, і нервово озирався назад, де темрява коридору вже повністю поглинула світло їхнього єдиного ліхтарика.

​— Прабабусю Агату... а якщо ми не зупинимо того, хто забрав тітку? — його голос зривався на тонкий свист. — Що буде з нами? Якщо він зітре нашу пам'ять... ми теж зникнемо?

​Агата зупинилася біля масивної кам'яної арки, на якій були висічені дивні, спіральні візерунки, що дивним чином нагадували лінії на зниклому медальйоні. Вона повільно обернулася до нащадка, і в її порожніх очах блиснув небезпечний вогник.

​— Гірше, Артуре. Ви перетворитесь на порожні тіні, які вічно блукатимуть цими коридорами, не пам'ятаючи ані власних імен, ані тих, кого любили. Забуття — це найстрашніша смерть для того, хто вже опинився по той бік.

​Нора виступила вперед, стаючи поруч із примарною прабабусею. Її обличчя не виражало страху — лише холодний, розважливий азарт професійного детектива, який уже намацав нитку злочину.

​— Досить лякалок, пані Агата, — різко сказала Нора, посвітивши ліхтариком на важку арку. — Ми тут не для того, щоб стати частиною вашої родинної колекції привидів. Ми тут, щоб розкрити справу, повернути Елеонору та зупинити того, хто вирішив погратися з реальністю. Тож відкривайте свої двері. Що там, за цією аркою?

​Агата кілька секунд мовчки дивилася на Нору, а потім її вуста розтягнулися в поважній, майже захопленій усмішці.

​— Мені подобається твоя впертість, детективико, — тихо промовила вона. — Елеонора мала б повчитися у тебе характеру.

​Стара жінка підняла свій дерев'яний жезл і різко вдарила ним об кам'яну підлогу. Від удару по арці пішла хвиля яскравого блакитного світла. Важкі кам'яні стулки зі скрипом і стогоном почали розсуватися в сторони, випускаючи назовні густу хвилю туману і дивний, ритмічний гул, схожий на биття величезного серця.

​За аркою відкрився простір, від якого у всіх перехопило подих.

​Це була велетенська підземна ротонда, у центрі якої висіло у повітрі масивне коло з рухомих металевих кілець. Вони оберталися в різні боки з тихою колисковою, випромінюючи сріблясте світло. Посеред цього механізму лежав зниклий медальйон.

​Але найстрашніше було те, хто стояв біля підставки з артефактом. Високий чоловік у  дорожньому пальті дивився прямо на них. У світлі кілець чітко блиснув довгий шовковий шрам, що тягнувся від лівого вуха до підборіддя.

​Нора відчула, як усередині все стиснулося від холоду. Стільки часу вона збирала докази, а ось він — головний фігурант.

Джуліан на мікросекунду застиг, а потім його примарна постать напрушилася:

— Погані справи, — тихо кинув він. — Цей чоловік використовує енергію ротонди як батарейку.

​Артур тим часом за спиною детективів злякано заломив руки:

— О Боже... Це ж він! Той самий самозванець, який приходив до маєтку! Але... звідки він знає про це місце? Навіть я дізнався про існування нижньої ротонди лише з бабусиних розповідей. Звідки сторонній чоловік може знати секретний код доступу до роду Роузвудів?

​Ці слова Артура раптом зачепили тривожну струну в голові Нори. Справді... Звідки чужинець міг знати про механізм? Якщо прислуга втекла, а Елеонора тримала все в таємниці, то єдиним живим свідком усіх родинних секретів був саме Артур. Хіба міг хтось із чужинців самотужки відшукати те, що знають лише обрані?

​Але роздумувати далі часу не було. Нора різко підняла пістолет, націлюючись прямо в груди самозванця:

— Руки вгору! Зробиш хоч один зайвий рух — і розслідування для тебе закінчиться достроково. Кажи, де пані Елеонора?!

​Чоловік зі шрамом гірко й моторошно посміхнувся:

— Елеонора? Вона вже там, де й має бути. Усередині петлі часу. Вона віддала свої спогади за право подивитися за межу. А от ви, Норо... ви занадто швидко збирали пазли. Ваша логіка стала загрозою для нашого плану.

​Перш ніж Джуліан встиг закрити її захисним бар'єром, чоловік різко вдарив долонею по внутрішньому кільцю механізму.

​Медальйон спалахнув осліплим, холодним білим світлом. Промінь енергії вдарив просто в груди Норі. Пістолет випав із неслухняних пальців і дзвінко вдарився об камені.

​— Норо! — закричав Джуліан, кидаючись до напарниці. Його примарні руки пройшли крізь її плечі.

​Нора важко сперлася руками про коліна, намагаючись вдихнути повітря, але раптом відчула крижану порожнечу в голові.

— Що... що це було? Де я?  — її голос прозвучав дивно тонко. Вона кліпнула очима, дивлячись на Джуліана, і в її погляді промайнув панічний жах. — Зачекайте... Хто ви? І... і хто я така,чому я тут?

​Злочинець зі шрамом задоволено опустив руки:

— Механізм запущено. Перший шар пам'яті стерто. Вона більше не детектив. Вона не знає свого імені. Ще кілька хвилин — і Нора Вейн перетвориться на чистий аркуш, безмовну маріонетку в моїх руках. Розслідування офіційно закрите, містере привиду.