Розділ 3

Повітря ставало важким, густим і насиченим запахом озону та старого пилу. Агата Роузвуд не йшла, а ніби ковзала над кам'яною підлогою, її важка чорна сукня не торкалася землі, а жезл у її руці залишав у повітрі ледь помітний світловий слід. Нора тримала ліхтарик перед собою, міцніше перехоплюючи пістолет, тоді як Джуліан тримався поруч, пильно вдивляючись у темряву коридору, що вев усе глибше під фундамент маєтку.

​— Я думав, що знаю історію Роузвудів уздовж і впоперек, — порушив мовчанку Джуліан, обережно обертаючись навколо своєї осі. Його твідовий костюм ледь помітно коливався від невидимого тяжіння. — Але про нижчі рівні підземелля у родинних архівах не було жодної згадки. Здається, деякі секрети родина ховала настільки ретельно, що самі привиди втратили про них пам'ять.

​— Тому що живі завжди боялися того, що ховали їхні предки, — не озираючись, кинула Агата. Її голос лунав під склепіннями моторошним, крижаним відлунням. — Те, куди ми йдемо, — це не просто родинний склеп. Це серце аномалії. Місце, де засновник нашого роду уклав угоду з тим, що не має імені, аби вберегти Роузвуд від розорення. Але за все треба платити. Тоді — золотом і родинною кров'ю. Зараз — людською пам'яттю.

​Артур молодший летів за ними, стиснувшись у невеличку прозору грудочку, і нервово озирався назад, де темрява коридору вже повністю поглинула світло їхнього єдиного ліхтарика.

​— Прабабусю Агату... а якщо ми не зупинимо того, хто забрав тітку? — його голос зривався на тонкий свист. — Що буде з нами? Якщо він зітре нашу пам'ять... ми теж зникнемо?

​Агата зупинилася біля масивної кам'яної арки, на якій були висічені дивні, спіральні візерунки, що дивним чином нагадували лінії на зниклому медальйоні. Вона повільно обернулася до нащадка, і в її порожніх очах блиснув небезпечний вогник.

​— Гірше, Артуре. Ви перетворитесь на порожні тіні, які вічно блукатимуть цими коридорами, не пам'ятаючи ані власних імен, ані тих, кого любили. Забуття — це найстрашніша смерть для того, хто вже опинився по той бік.

​Нора виступила вперед, стаючи поруч із примарною прабабусею. Її обличчя не виражало страху — лише холодний, розважливий азарт професійного детектива, який уже намацав нитку злочину.

​— Досить лякалок, пані Агата, — різко сказала Нора, посвітивши ліхтариком на важку арку. — Ми тут не для того, щоб стати частиною вашої родинної колекції привидів. Ми тут, щоб розкрити справу, повернути Елеонору та зупинити того, хто вирішив погратися з реальністю. Тож відкривайте свої двері. Що там, за цією аркою?

​Агата кілька секунд мовчки дивилася на Нору, а потім її вуста розтягнулися в поважній, майже захопленій усмішці.

​— Мені подобається твоя впертість, детективико, — тихо промовила вона. — Елеонора мала б повчитися у тебе характеру.

​Стара жінка підняла свій дерев'яний жезл і різко вдарила ним об кам'яну підлогу. Від удару по арці пішла хвиля яскравого блакитного світла. Важкі кам'яні стулки зі скрипом і стогоном почали розсуватися в сторони, випускаючи назовні густу хвилю туману і дивний, ритмічний гул, схожий на биття величезного серця.

​За аркою відкрився простір, від якого у всіх перехопило подих.