Розділ 2

Дорога до східного крила маєтку пролягала через довгі, ледь освітлені галереї, де портрети колишніх власників Роузвуда ніби проводжали їх настороженими поглядами. Повітря ставало дедалі холоднішим, а звичний запах старих меблів поступово витіснявся вогкістю підземелля та гірким присмаком озону.

​Артур молодший летів трохи попереду, висвітлюючи шлях своїм слабким примарним сяйвом. Його прозора постать час від часу здригалася — чи то від холодного протягу, чи то від страху перед тим, що ховалося внизу.

​— Мені й за життя не надто подобалося спускатися до сімейного склепу, — нервово промовив Артур, озираючись через плече. — А тепер, коли я сам став частиною потойбіччя, це місце лякає мене ще більше. Тітка казала, що тут поховані не просто предки, а засновники роду, які володіли... специфічними знаннями. Дехто вважав їх алхіміками, а дехто — відьмаками.

​Нора міцніше стиснула руків'я ліхтарика на батарейках, на ходу перевіряючи затвор пістолета.

— Алхіміки, відьмаки чи звичайні землевласники, а двері хтось виламав, — спокійним, але напруженим голосом відказала вона. — Тримайся ближче, Артуре. Нам зараз зайві панічні атаки ні до чого.

​Нарешті вони дісталися важких металевих дверей, прихованих за важким гобеленом із зображенням стародавнього полювання. Замок на них був збитий зовсім нещодавно — краї металу блищали свіжими сколами, а на кам'яній підлозі знову тягнувся той самий маслянистий слід, який вони бачили у спальні пані Елеонори.

​Джуліан спокійно спирався на свою тростину, придивляючись до понівеченого металу.

— Хтось явно не турбувався про манери чи збереження майна, — тихо прокоментував він. Він підніс руку до дверей, ледь торкаючись їх кінчиками прозорих пальців. — Ого... Бар'єр тут усе ще тримається, але він натягнутий, як струна перед розривом. Хтось намагався вибити двері не стільки силою м'язів, скільки масивною потойбічною енергією. Здається, наш невідомий гість знав, куди йде, але не розрахував наслідків.

​Вони обережно штовхнули важкі двері й увійшли в тінь кам'яних сходів, що спірально спускалися вглиб землі. Кожен крок Нори лунав гучним відлунням по склепінчастій стелі, а темрява нижче здавалася настільки щільною, що її буквально можна було торкнутися руками.

Спускаючись нижче, вони опинилися у просторому круглому залі з масивними колонами, які підтримували склепіння старого склепу. Посеред зали стояло кілька кам'яних саркофагів роду Роузвуд, але увагу Нори привернув не вони, а перевернутий стіл у кутку. На ньому лежали розкидані алхімічні колби, розбиті папери та вже знайомий порожній футляр від того самого медальйона.

​— Дивіться, — Нора підсвітила куток променем кишенькового ліхтарика і підняла з підлоги обгорілий аркуш паперу. — Він поспішав. Тут палено якісь документи. Здається, наш злочинець шукав не просто родинні скарби, а конкретні записи про те, як стабілізувати портал. Подивіться на краї паперу — це сторінки з прадавнього родинного щоденника.

​Артур підлетів ближче, вдивляючись у залишки обгорілих рядків, і його примарне обличчя зблідло ще більше:

— О Боже... Це ж записи прапрадіда Едварда! Він присвятив усе своє життя вивченню аномалій Роузвуда. Тітка казала, що ці рукописи суворо заборонено читати, бо вони притягують нечисту силу. Якщо цей чоловік спалив їхню частину, значить, він уже витягнув звідти потрібну інформацію про те, як відкрити перехід!

​Джуліан підплив до центрального саркофага і різко звів брову, замислено постукуючи пальцем по тростині.

— Не поспішай із висновками, мій юний друже, — заперечив він. — Погляньте на саркофаг.

​Нора підійшла ближче, посвітивши на камінь. На важкій гранітній плиті були висічені не лише герби Роузвудів, а й свіжі, грубо висічені зубилом символи, які дивним чином збігалися з візерунками на зниклому медальйоні. А біля самого підніжжя саркофага лежав відкинутий убік темний дорожній плащ із високим коміром. На підлозі поряд валявся важкий бронзовий підсвічник, замазаний темною землею.

​— Плащ самозванця зі шрамом, — зробила висновок Нора, обережно торкаючись тканини кінчиком ручки блокнота, щоб не залишити зайвих слідів. — Він скинув його тут. Або... його змусили його залишити. Зверніть увагу на тканину: вона порвана на плечах, ніби хтось намагався вирватися з чиїсь жорстких лещат. Це була не просто втеча. Тут сталася сутичка.

​Джуліан при сів навпочіпки поруч із плащем, хоча його примарне тіло не торкалося підлоги, і пильно оглянув внутрішню підкладку.

— Ти абсолютно права, Норо. Запах вогкої землі та заліза тут найсильніший. Але послухайте мій досвід: людина зі шрамом не була головним мозком цієї операції. Вона була лише інструментом. Хтось скористався цим самозванцем, заманив його сюди, а потім... позбувся, коли він виконав свою роботу.

​Артур з жахом переводив погляд з плаща на темні кути залу:

— Тобто... ви хочете сказати, що в цьому склепу є хтось третій? Хтось набагато небезпечніший за нашого «родича»?

​У цей же момент простір навколо них почав дивно змінюватися. Повітря згустилося, температура впала до крижаної позначки, а світло від кишенькового ліхтарика раптом затремтіло і стало неприродно блідим, ледь прорізаючи темряву. Батарейки ніби миттєво сіли від неймовірного холоду. Тіні біля колон ожили й затріпотіли, перетворюючись на викривлені силуети, які незмигно дивилися на детективів.

​— Ого, здається, гості вирішили влаштувати нам теплий прийом, — іронічно кинув Джуліан, стаючи перед Норою у бойовій стійці та виставляючи вперед свою примарну тростину, яка раптом заіскрилася холодним світлом. — Попереджаю, моя люба, бесіда буде дуже гарячою. Або дуже холодною. Залежить від того, хто перший почне ставити запитання.

​Нора перехопила пістолет у руку, відчуваючи, як адреналін розганяється по венах. Пошук відповідей офіційно перетворився на гру на виживання.

Пройшовши кілька кроків промінь Нориного ліхтарика вихопив із темряви крижані брили на стінах і густі клубки туману. Повітря стало настільки щільним, що кожен подих віддавався в грудях металевим присмаком.