Частина 3

- А який посуд брати? - задумливо спитала я, роздивляючись вміст кухонної шафки.

- Потрібен стакан правильної форми з чистого скла без граней, вензелів чи іншого декору, - відгукнулась Віка.

Я закусила губу. Серед кришталевих кубки зі срібними ніжками, високих бокалів для мерло та витягнутих фужерів з позолотою не знайшлося нічого підходящого. 

- Може взяти чашку для глінтвейну? Тільки в неї невелика ручка.

- Не підходить, - захитала головою Віка, - Невже немає ніякої простої склянки?

- Сама подивися, - кивнула я вказавши на вміст шафи. Дівчина недовірливо подивилася, і розчаровано похитала голово.

- Шкода, а такий задум був. Обручку знайшли, а склянку ні. Може це знак? Може доля не хоче до нас приходити?

Почувся навчання і чорна блискавка застрибнула на кухонну тумбу. Кіт подивився на нас великим бурштиновими очима, ніби чогось очікуючи.

- Фелікс! Геть звідси! – вигукнула Віка.

Кіт обурливо позіхнув, демонструючи гострі ікла, та потягнувся, виставивши кігті. Ми з подругою зробити пару кроків подалі від цього звіра.

- Не треба так з ним, - прошепотіла я подрузі, - Він тут хазяїн, а ти кричиш на нього. Якби тебе виганяли з твоєї кухні, ти б як відреагувала?

- В мене немає власної кухні, я живу в гуртожитку, - нагадала дівчина, - Те, що він хазяїн, ще не дає йому право нас залякувати.

Я поглянула на доволі товстенького Фелікса і мені прийшла ідея:

- Слухай, в нього точно повинна бути модна поїлка. Судячи з Віриних смаків, він не буде їсти з дешевих пластикових мисок. Може подивимося?

- Ти здуріла? Він нас загризе, – прошепотіла дівчина.

- Це ти здуріла. ВІн звичайний домашній кіт!

Сподіваюсь, мій голос прозвучав досить впевнено, бо сама я у свої слова не сильно вірила.

- Давай спробуємо відволікти смаколиком? - запропонувала я.

Діставши стік з котячими ласощами, я розірвала упаковку. Кіт зістрибнув з кухонної тумби, затанцював біля моїх ніг та швидко побіг в коридор.

- Ну, що я казала? – радісно спитала я, видавлюючи чорну пасту, за яку Фелікс був згоден забути про все на світі.

Годівницею та поїлкою Феліксу слугували скляні миски на металевих підставках. Саме такі, які нам були потрібні – прості та без декоративних надмірностей. Обережно витягнувши з під котячого носу поїлку з водою, я швидко відступила на пару кроків. Кіт не звернув на моє нахабство жодної уваги. Він був зайнятий важливою справою - уважно вилизував миску.

- Пішли ворожити, поки він не помітив, - прошепотіла подруга, - Вже стемніло, а нам ще додому повертатися через все місто.

Поки ми крали котяче майно, Валя пахощами очистила простір, Віра запалила свічки та поставила на вівтар дві мотанки – символ молодого сонця та Морени-зими.

- Поклади обручку у воду, - промовила Віка, поставивши скляну миску на вівтар.

- Ви це у Фелікса відібрали? – посміхнулася жінка, - Як вам вдалося?

- Він був пиріжечком та дозволив на взяти її в оренду, - посміхнулася я у відповідь, - Підкупили його смачненьким.

- Ну, дивіться, - похитала головою Віра, - Він поки зайнятий, але рано чи пізно прийде по свою річ.

- Нам не треба багато часу, - прошепотіла Віка, поставивши дві свічки поруч з мискою. Дівчина то наближала їх, то віддаляла, воліючи добитися якогось ефекту.

- Що вона робить? – прошепотіла Валя, зачаровано дивлячись на її рухи.

- Ловить фокус, - пояснила я, - Свічки повинні стояти так, щоб в середині обручки сходилися промені світла. Вони з тінями сформують картинку, в якій можна побачити майбутнє.

- Готово! – нарешті вигукнула дівчина, - Хто буде першою?

- Я! – відповіла Валя.

- Тільки після мене. Обручка моя, отже я і буду першою ворожити, - заперечила Віра.

Жінка не тільки була власницею обручки, а і хазяйкою шабашу. Отже, треба було віддати шану. Прибравши довге чорне волосся за плечі, вона нахилилася та зашепотіла:

«Тінь моя, тінь земна. Веди мене крізь забуття. Відкрий дорогу, покажи шлях. Що чекає в прийдешніх снах»

В блакитних очах відьми виблискувало мерехтливе світло. Зіниці розширилися, ніби вона побачила бажане, а не вустах заграла загадкова посмішка достойна Джоконди. 

- Ну, що там? Щось є? – схвильовано прошепотіла Валя,

- Ажеж є, - посміхнулася Віка, - Ти ж бачиш, що вона очей відвести не може.

- Все я можу, - прошепотіла Віра, але очей не відвела, пильно вглядаючись у воду.

- Ну, все! Дай і мені глянути, - вигукнула Валя, - В тебе обручка в шухляді лежить багато років. Можеш хоч всі святки дивитися в неї, як в дзеркало.

Віра нарешті відвела погляд від скляної миски, скептично поглянула на подругу та мовчки торкнулася пальцями води. По водній поверхні пішли хвилі, розігнавши тіні.