Тінь Майбутнього

У просторій, світлій кухні ранкове сонце освітлювало приміщення. Вікна виходили на центр метушливого міста. Шумоізоляція була погана, тому кожен рух, сигнал автомобілів було чутно. Це саме той випадок, коли спокій та хаос зустрічались в одному місці та сильно контрастували один з одним. Попри симпатичний ремонт квартири-студії та привабливу ціну, мало хто орендував це житло. Кожен прагнув тільки спокою, що зовсім не збігалось з розташуванням. Рієлтор з облегшенням видохнув коли Анна погодилась підписати контракт на оренду. Їй підходила ця пропозиція, через те, що до роботи не далеко і центр невеликого міста її приваблював приємною метушнею.

Через пів року проживання вона вже встигла звикнути до зайвого шуму, дивних сусідів та людей, що проходили недалеко від її вікна. Хоч третій поверх не дуже впадав на око, але яскраві, геометричні штори іноді привертали увагу перехожих.

Саме зараз дівчина розмовляла з мамою телефоном та вкотре вислуховувала скарги тієї про не часті телефонні дзвінки. Карі очі дивились роздратовано на стелю. Тендітна рука заховала шоколадні, кучеряві локони за вуха. А стрункі ноги водили її по кухні туди-сюди через напругу. Не витримуючи почутих слів Анна стримувала свою дратівливість та намагалась розмовляти спокійно:

• Мамо, ти ж знаєш що я весь час працюю. В мене немає часу навіть на те, щоб бачити своє оточення, яке живе у цьому місті.

На відміну від неї, жінка своє роздратування навіть не намагалась приховати:

• Що ж це тоді за диво сталося, що подзвонила сьогодні?

Пухкі губи здригнулись у легкій посмішці:

• Це диво називається – єдиний вихідний.

На декілька секунд вони обидві замовкли. Мати вже змінила тон на найбільш лояльний:

• Багато працювати це не завжди добре, має бути час на відпочинок. Тим паче ти молода та повинна бачити щось ще окрім стін офісу.

Дівчина відчула полегшення від того, що на цей раз не доведеться пояснювати навіщо їй гроші:

• Ну чого ти?  На перерві бачу ще кавомашину, а в обід-їдальню. Після роботи розслабляюсь у ванній, все не так і погано.

Крізь телефон почулось незадоволене чмакання. Замість очікуваних повчань жінка перейшла до теми, що її дійсно турбувала:

• Коли ти приїдеш?

Анна зробила короткий вдих:

• Поки не знаю, сподіваюсь у наступному місяці дадуть відпустку.

Крізь тишу відчувалось незадоволення. Але рідна людина швидко прийняла це:

• Гаразд, потім скажеш.

Від незручності дочка вже вирішила завершувати розмову:

• Добре мамо, мушу бігти. Люблю тебе!

Та у відповідь коротко сказала:

• І я тебе, телефонуй частіше, цілую.

Посмішка дочки була чутна крізь слухавку:

• Цьом-цьом.

Після чого Анна скинула виклик та з полегшенням видихнула. Насправді з мамою в неї були хороші стосунки, але розмовляти через телефон вона не полюбляла. Навіть не було нічого нового, щоб розповісти. Іншу посаду вона поки не отримала, а жалітись на робоче навантаження не хотілось. Проте найбільше боялась, що згадуючи часи, коли вони жили всі разом, мати знову почне розмову за батька, який загинув під час автокатастрофи. Це був їх спільний біль, який дівчина весь час в собі придушувала. Повертатись до тих спогадів не була готова тому й не любила довгі розмови. Після кожного такого випадку вона довго плакала та ледве збирала себе до купи. Біль втрати це те що з часом лише притуплюється, але продовжує боліти.

Її очі поглянули на вікно, а ноги мимоволі привели до нього. За ним – типова осіння погода. Сіра вогкість, блискучий від дощу асфальт, руді дерева та люди з парасольками. Від такої картини стало неприємно та мерзлякувато, а думки сформували намір: «Сьогодні я нікуди не йду».

Анна підійшла до робочого столу з ноутбуком. Увімкнула його та зайшла у соціальні мережі. Там вона побачила повідомлення від подруги з часів коледжу. Зміст його був коротким, але дуже зрозумілим:

• Привітик, давно не бачились, коли потусуємось?

Тільки тонкі пальці доторкнулись до клавіатури, щоб написати відповідь, телефон завібрував, а на екрані монітора з’явилось сповіщення з електронної пошти. Щось всередині почало колоти. На пошту до неї не надходило ні від кого листів окрім рекламних пропозицій, але для них вже давно вимкнуті сповіщення. Не думаючи, курсор натиснув на цю вкладку та сторінка зі змістом листа відкрилась на весь екран. Відправник з дивною адресою, яка вміщувала в собі тільки цифри, надіслав їй таке повідомлення:

« Привіт, якщо сьогодні 20-те вересня 2027 року, о 09:00 покинь свою квартиру. Це серйозно, ти в небезпеці!».

Дихання панічно пришвидшилось. Карі очі налякано читали повідомлення раз за разом. В думках було лише одне слово -  «Господи!». Вона миттєво встала зі стільця ніби її щось вжалило. Навіть стоячи  її очі продовжували перечитувати текст. А потім кинулися до правого кута екрану де знаходився календар. Цифри показували час та дату 08:00 19 вересня 2027 року. Погляд завис на них, думки тривожно казали: «Це буде завтра».