Епілог

Рік потому. Невицький замок

Єва

Ранкове сонце повільно викочувалося з-за карпатських вершин, заливаючи старі мури Невицького замку м'яким, золотавим світлом. Прохолодне карпатське повітря було насичене запахом вологої землі та хвої. Ми сиділи на широкому кам'яному мурі, звісивши ноги вниз, і пили гарячий чай із термосів, зустрічаючи світанок. Рік. Минув цілий рік відтоді, як ми тут боролися за власні життя з божевільним магом.

Ліка гріла руки об металеву чашку. Після нашого волонтерства подруга несподівано знайшла себе, захопившись відновленням старовини. Тепер вона мала власну невеличку майстерню з реставрації в Києві, а Влад, який сидів поруч і дбайливо кутав її у свою куртку, організовував їм тури найвіддаленішими куточками країни як професійний туристичний агент.

Сашко, який за цей рік примудрився влаштуватися науковим співробітником в історичний музей, сьорбнув чаю і хитро примружився, дивлячись на мене:

— Ну ти, Єво, даєш... — він похитав головою. — Треба ж було за мотивами нашої торішньої експедиції таке фентезі забабахати! Стражі, магія, портали, привиди... У тебе багата уява, подруго!

Ми з Юрою перезирнулися. Ліка раптом голосно закашлялася, ховаючи посмішку в комір куртки, а Влад прикусив губу, щоб не розсміятися вголос.

— Угу, — я незворушно знизала плечима, роблячи невинне обличчя. — Натхнення — страшна штука.

Юра, який сидів поруч зі мною, тихо пирхнув і обійняв мене за плечі, притискаючи до свого теплого тіла. Для цього світу він більше не був магом, але залишився таким самим захисником. Його військова виправка, дисципліна і відповідальність швидко знайшли застосування — тепер він працював головним інструктором із безпеки та виживання в компанії, що організовувала екстремальні походи, навчаючи людей не здаватися. За цей рік він освоїв водіння автомобіля, досі плутався в бюрократії, зате вже навчився варити каву й сваритися з навігатором, як справжній українець.

Перші промені сонця ковзнули по каменю, і на моєму пальці яскраво зблиснула каблучка.

— То що, весілля рівно за місяць? — запитала Ліка, кивнувши на мою руку.

— Так, — усміхнувся Юра, переплітаючи свої пальці з моїми.

— Усі ж будуть? — я обвела поглядом нашу компанію.

— Ще б пак! — хмикнув Сашко.

Раптом знизу, з боку розкопок, пролунав гучний, командний голос, від якого ми всі інстинктивно здригнулися:

— Це що за посиденьки?! Ану швидко познімали свої дупи з історичної пам'ятки!

Ми дружно перехилилися через край муру. Внизу стояла Тамара Іванівна, втупивши руки в боки. За рік вона анітрохи не змінилася.

— Якщо вам нічого робити, то бігом за лопати! Робота сама себе не зробить, волонтери! — гаркнула вона.

Ми розсміялися. 

Влад і Сашко першими спритно зістрибнули вниз. До Сашка одразу підбігла Віка, простягаючи йому бутерброд й щось весело щебечучи. Поруч Оля безсоромно доїдала Максову канапку, поки той удавано бурчав про вселенську несправедливість. Судячи з їхніх усмішок, ці суперечки вже давно стали невіддільною частиною їхніх стосунків.

Ліка акуратно злізла за допомогою Влада.

Юра зістрибнув на землю останнім. Він розвернувся і простягнув мені руки.

Я ніколи не була худенькою, мої пишні форми та кілограми нікуди не зникли, але хлопця це ніколи не хвилювало. Навпаки, він обожнював кожну мою вигинку. Я сперлася на його плечі й ковзнула вниз. Він легко і впевнено підхопив мене за талію, плавно опустивши на землю, але не відпустив, а притиснув до своїх грудей.

Подивилася в його блакитні очі.

Кажуть, магія існує лише в казках і легендах. Але стоячи тут, в обіймах чоловіка, який заради мене відмовився від цілого світу, я точно знала: справжня магія ховається не в артефактах і порталах. Вона — у людях, які нас тримають, коли ми падаємо.

Дякую, любі, що читали! Я поділилася з вами частиною своєї історії. Цікаво, чи вгадаєте ви, що з цього правда?

Мені важко прощатися з героями. Чи хотіли б ви окрему історію про Дана? Мені здається, цей мужній Страж заслуговує на своє щастя.

Дякую за ваші коментарі та вподобайки — вони мотивували мене. Зустрінемось на сторінках моїх книг. Лю вас! ❤️