Розділ 51

Юра

Метал браслета розколовся навпіл, обпікаючи пальці. Секунду нічого не відбувалося, а потім світ навколо мене вибухнув.

​Ті жалюгідні крихти магії, що залишилися, так і не встигнувши відновитися, й трималися лише завдяки пульсару, почали вириватися з тіла. Здавалося, ніби хтось просунув руку мені в груди й наживо виривав звідти серце.

​Я впав на коліна, не в силах стримати хриплий, горловий крик агонії. Перед очима все попливло. Кожна клітина тіла горіла живцем.

​— Юро! Юро, благаю!

Крізь оглушливий гул у вухах я почув її голос. Єва впала на підлогу поруч зі мною, міцно обхопила моє зведене судомою тіло руками, відчайдушно притискаючи до себе. Її сльози капали мені на обличчя.

​Хапав повітря ротом. Я повинен... повинен вижити. Заради неї. Заради нас…

​У пам'яті виринув охоплений полум'ям батьківський будинок. Світ, у який я більше ніколи не повернуся. Мені не було шкода. Він приніс мені тільки біль, подарувавши наостанок лише одну людину, яка поставилася до мене як до брата. Дан.

До скрипу стиснув щелепи від нового больового спазму. Я обіцяв йому не вмерти. І я не помру.

​— Юро, ні, будь ласка! — благала дівчина, притискаючись до мого тіла, яке палало.

Чіплявся за її голос, прохолодні доторки тремтячих пальців до моєї шкіри. Я не міг здатися. Знайти її лише для того, щоб здохнути прямо на її очах — це було б найвищим ступенем паскудства.

​Нутрощі скрутило від нового нападу болю, і я зігнувся навпіл.

​— Дихай, коханий, дихай. Теніле! — голос Єви зірвався на хрип.

​Я завмер. Крізь пекельну агонію це єдине слово — «коханий» — прошило мене наскрізь, немов розряд струму. Це відчувалося настільки правильно, настільки до біса приємно, що серце, яке секунду тому зупинялося від болю, зробило шалений кульбіт і забилося з подвійною силою.

​Я подумки вчепився за цю нитку, не даючи темряві заволодіти мною. І в якийсь момент біль поступово почав відступати, залишаючи по собі порожнечу. Я більше не відчував енергетичних потоків. ​Із зусиллям випрямив спину, глибоко вдихнувши повітря, і зустрівся зі зляканими, заплаканими очима Єви. Перевів погляд на свої долоні, інстинктивно спробував прикликати магію — порожньо. Її більше не було.

Я став звичайною людиною. Слабкою. Вразливою.

​Мої руки дрібно тремтіли, коли я повільно підняв їх, щоб обійняти Єву. Але замість обіймів вона рвучко відштовхнула мої долоні й несильно, але відчайдушно вдарила мене кулаком у плече.

​— Засранець! Хіба так можна?! Довбень! Ідіот! — вона гамселила мене по руках, захлинаючись сльозами й кричачи від пережитого жаху.

Мовчки приймав удари. Я на це заслужив.

— Пробач. Інакше ти б мені не дозволила, — ледь чутно прошепотів я.

— Звісно, ні! Кретин самогубний! — випалила вона, і її голос зірвався на жалібний схлип.

​Я тихо, хрипко засміявся. Вона миттєво завмерла, злякано кинувши погляд на мій бік, де під футболкою ще не до кінця загоїлася рана від кинджала.

Не чекаючи, поки дівчина почне мене лаяти знову, м'яко потягнув за руку на себе, ховаючи обличчя в її волоссі. Я вдихав її запах, і це остаточно привело мене до тями.

​— Пробач, — ще раз видихнув у її маківку.

— Навіщо? — прошепотіла вона, нарешті здавшись і міцно обхопивши мене обома руками. — Навіщо ти це зробив?

​Важко ковтнув, відчуваючи сухість у горлі. Підняв голову, щоб подивитися прямо в заплакані рідні очі.

— Тому що я кохаю тебе, Єво. Я бачив обидва світи... Але без тебе в жодному з них просто немає сенсу. Я не можу і не хочу жити без тебе, а іншого шляху залишитися тут не існує.

​Доторкнувся до її щік, обережно стираючи вологі доріжки.

​— Тепер я просто Юра, — мовив я, і кожен звук цього імені відгукувався в мені. — Я втратив усе, що робило мене Стражем. Статус, звання, магію... Усе це було лише ланцюгами. Але ти допомогла мені не втратити себе. Вперше за все життя я роблю те, що хочеться саме мені. Бути поруч із тобою.

Вона шмигнула носом.

— Можливо, залишиш своє справжнє ім’я?

​На мить замислився, але твердо похитав головою.

— Ні. Хай усе, що стосується того світу, залишиться там, разом із Тенілем. Але... — хитро примружився, попри втому. — Називай мене так, як ти щойно кликала, коли я помирав. Мені сподобалося.

​Єва звела брови.

— Як? Довбнем? — вона кліпнула, а потім її щоки раптом вкрилися легким рум'янцем. Дівчина відвела погляд. — А... Ти про... Коханий?

Відчув, як губи самі розтягуються в щирій усмішці.

— Можу офіційно змінити ім'я на це. Тільки для тебе.

​Вона тихо, полегшено хіхікнула крізь залишки сліз.

Повільно обвів поглядом те, що залишилося від квартири: вибиті вікна, потрощені меблі, розбиту кераміку…

— То що, сподіваюсь, у цьому місті знайдеться місце для ще однієї людини? — запитав я, натякаючи на безлад. — Обіцяю допомогти з ремонтом.

​Єва оглянула погром навколо, видала звук, схожий чи то на істеричний сміх, чи то на плач полегшення.

— Здається, ремонт доведеться робити з нуля, якщо орендодавець не вижене нас до того — прошепотіла вона, обхоплюючи моє обличчя долонями. — Але місце для тебе точно знайдеться. Воно вже давно є. В моєму серці.

Дівчина притиснулася до моїх губ, відповідаючи на всі інші запитання без жодного слова. І в цю мить я відчув себе шалено закоханим та щасливим. Я втратив цілий світ. Але знайшов свій дім в її обіймах.