Розділ 50

Єва

​Тиша моєї квартири завжди здавалася мені інтровертці, затишною, але зараз вона нестерпно тисла. Я сиділа на дивані, підтягнувши коліна до грудей, і бездумно дивилася у вікно на те, як вітер шматує дерева. Вони вигиналися, гублячи листя, а подекуди й цілі гілки, але від загибелі їх тримало міцне коріння. Моє ж коріння гнило зсередини…

​Повітря в кімнаті ледь помітно завібрувало. По спині пробіг крижаний холодок. Волоски на руках стали дибки.

Я не встигла навіть підвестися. З глухим тріском простір посеред моєї вітальні розірвався. Спалахнуло їдке зелене світло, і з воронки прямо на мій килим ступив Томаш.

​Подих перехопило від жаху. Я притисла долоню до рота, широко розплющивши очі.

​Його одяг був брудним і порваним, груди важко здіймалися від переривчастого дихання. Обличчя вкривав шар пилу й поту, але найстрашнішим був погляд: зіниці звузилися до крихітних крапок, повіки нервово сіпалися, а губи скривилися в хижій усмішці, що оголювала зуби.

​Я відсахнулася, втискаючись у спинку дивана.

— Ти... — тільки й змогла видихнути. — Як ти мене знайшов?

​Томаш криво вишкірився, роблячи крок до мене.

— Магічний артефакт відстеження, крихітко. Ваш світ із вашими жалюгідними технологіями такий відсталий.

​Судомно ковтнула.

— Що тобі потрібно?

​Чоловік випростався, повільно провівши тильним боком долоні по потрісканих губах.

— Уламок медальйона, який ти забрала. Я знайшов усі інші. Витягав із землі власними руками… Мені потрібен останній шматок, і я виправлю те, що ти наробила, паскудо.

​Він різко викинув руку вперед, і мене невидимою силою відкинуло на підлогу. Я боляче вдарилася плечем об ніжку журнального столика.

— Де він?! — прошипів Томаш, нависаючи наді мною. Його пальці загрозливо скривилися, на кінчиках спалахнули чорні іскри, готові зірватися бойовим закляттям. — Де уламок?!

​Стримала себе, щоб не перевести погляд на письмовий стіл. Там, у верхній шухляді, дбайливо загорнутий у носовичок, лежав той самий шматок металу.

Якщо він його отримає і дійсно зможе відновити артефакт... Тоді всьому прийде кінець.

​Зціпивши зуби, сперлася ліктем об підлогу і з ненавистю подивилася йому в очі.

— Йди до біса. Я викинула його в річку.

​— Брешеш! — заревів Томаш. Його рука різко стиснулася в кулак.

​Невидимий зашморг миттєво перекрив мені горло. Я захрипіла, гарячково дряпаючи нігтями власну шию в спробах ослабити хватку. Кисень перестав надходити до легень, перед очима затанцювали чорні плями. Я відчайдушно била ногами по підлозі, намагаючись вирватися, але магія Томаша не залишала мені жодного шансу.

​Свідомість почала згасати, предмети в кімнаті злилися в суцільну каламутну пляму, коли раптом повітря розірвав оглушливий гуркіт.

Спалахнуло сліпуче блакитне світло, і невидима петля на шиї луснула. Я впала на паркет, жадібно, зі свистом заковтуючи повітря.

​— Відійди від неї! — пролунав знайомий, рідний голос.

​Підняла голову. Юра. Блідий, зі змарнілим обличчям і темними колами під очима, але живий.

Хлопець зустрівся зі мною поглядом. У цю частку секунди час ніби зупинився. Його груди рвучко піднялися від глибокого вдиху, пальці інстинктивно смикнулися в мій бік. Я простягнула до нього тремтячу руку, відчуваючи, як по щоках котяться сльози абсолютного щастя.

​Живий.

Але цей зоровий контакт тривав не довше миті. Томаш оговтався від несподіванки. Його обличчя перекосила лють, і я відчула, як на моїй шиї знову безжально затягується невидимий зашморг.

​Проте Юра не дав йому завершити закляття. Він кинувся на Томаша, всією масою збиваючи його з ніг. Відчуття задухи миттєво зникло, і я болісно закашлялася, хапаючись за горло.

​Вони з гуркотом повалилися на підлогу, змітаючи мій журнальний столик. Дерево голосно тріснуло, розлітаючись на гострі тріски. Кімната миттєво перетворилася на епіцентр катастрофи. Магія обох вирвалася з-під контролю, розриваючи замкнений простір квартири.

​Лампочки під стелею заблимали, а за мить одночасно вибухнули. Тепер квартиру освітлювали лише моторошні спалахи чорної та блакитної енергії, що стикалися у смертельному двобої.

​Від чергової потужної ударної хвилі склопакети у вітальні з оглушливим дзвоном вилетіли назовні. Хмара гострих скалок бризнула на всі боки, і один із прозорих уламків черкнув мене по передпліччю. Шкіру обпекло різким болем. ​Я скрикнула і, затискаючи рану долонею, поповзла в кут. Але не встигла навіть спертися спиною об стіну, як масивна книжкова шафа наді мною загрозливо хитнулася. Дерево жалібно заскрипіло під тиском магічної аномалії. Я рвучко відкотилася вбік тієї самої секунди, коли важка конструкція з оглушливим гуркотом обвалилася прямісінько на те місце, де я щойно знаходилася, здіймаючи хмару пилу й розкидаючи книжки.

​Холодний вітер увірвався всередину, здимаючи штори й розкидаючи папери з мого робочого столу. Крісло відірвалося від підлоги й з гуркотом врізалося в стіну, обсипаючи тиньк, а дрібні речі літали кімнатою, немов закручені в торнадо.

​Я притислася до підлоги, ховаючи голову за скривавленою рукою, і не зводила очей з Юри.

Він ледве тримався. Його рухи ставали дедалі повільнішими, кожен вдих супроводжувався вологим, страшним хрипом. Томаш різким рухом скинув його із себе, опинився зверху і з розмаху вгатив хлопця кулаком в обличчя. Голова Юри безсило відкинулася назад, ударившись об підлогу. Маг тріумфально вишкірився і заніс руку, навколо якої вже концентрувалася густа чорна хмара. Я підірвалася на ноги, схопила з тумбочки важку керамічну вазу і з усієї сили опустила її прямо на потилицю Томаша.

​Ваза з гучним дзенькотом розлетілася на друзки. Томаш глухо охнув, його очі закотилися, і він важко звалився вбік.

На мить я навіть не зрозуміла, чи він непритомний... чи я щойно вбила людину.

​Стояла, важко дихаючи, з гострим уламком кераміки в руках. Юра зі стогоном сів, витираючи пальцем закривавлену губу. Він подивився на мене, потім перевів погляд на мага.