Розділ 49

Єва

​За вікном мжичило, дрібні краплі повільно стікали по склу моєї орендованої київської квартири, розмиваючи обриси сусідніх багатоповерхівок.

​Я сиділа за столом, втупившись в екран ноутбука. Миготливий курсор на порожньому білому аркуші вказував на те, що непогано було б написати бодай слово за ці кілька годин, але…

Я не могла зв'язати докупи й двох речень. Усі слова здавалися порожніми, як і моє життя. Хтось називає цей стан депресією. Я ж відчувала, що перетворилася на фікус, який засихає на підвіконні, бо про нього всі забули, а раптове поливання вже не рятує від загибелі…

​Згорнула вікно браузера й втупилася у фотографію на робочому столі. Єдине, що залишилося від нього. Ми з Юрою на патрулюванні… Судомно ковтнула клубок у горлі.

​Моя рука потягнулася до ключиці, пальці обережно торкнулися свіжого, ще рожевого шраму. Опік від розпеченого уламка медальйона. Ще один доказ того, що все це мені не наснилося. Що магія, портали, Стражі, Томаш і Він — усе це було насправді.

​Команда зачистки Системи тієї ночі спрацювала бездоганно.

Коли наступного ранку я вийшла з намету, табір жив своїм звичайним життям. Ніхто не панікував, не шукав зниклих. Пам'ять волонтерів і студентів була ювелірно відредагована. Владу якось вдалося вберегти від цієї участі Сашка, тож він просто думав, що Юрі знадобилося терміново вирішити якісь справи й хлопець поїхав додому…

Волонтери з табору Владлена швидко пакували рюкзаки. Вони від'їжджали на день раніше за нас. Про Панрі ніхто навіть не згадав. Його речі зникли. Я не знала, як він представлявся в нашому світі, та це вже нічого не змінювало. Білявий задиристий хлопець просто перестав існувати в цій реальності. Як і Юра.

​Єдиними, хто пам'ятав правду, залишилися ми з Лікою і Владом.

Увечері того дня, біля автобуса, хлопець навідріз відмовлявся їхати. Він стояв перед Лікою, тримав її за руки, злісно зиркаючи на керівників експедиції, і вимагав, щоб вона поїхала з ним, або він залишиться тут. Але подруга, попри заплакані очі й тремтячі губи, була непохитною.

— Тобі треба їхати, Владе, — тихо, але твердо сказала вона, вивільняючи свої долоні. — Ми поїдемо завтра. Якщо захочеш і зможеш приїхати в місто, можемо зустрітися в Києві післязавтра. Тим паче вже з’явиться зв’язок і буде легше.

Влад кивнув.

— Добре, я приїду зустрічати вас у Києві.

​Ліка усміхнулась крізь сльози. Ми попрощалися і з Сашком, взявши з нього обіцянку не пропадати, і проводжали автобус, обіймаючись і ридаючи.

​В останній день я підійшла до Аліни Олександрівни, ще раз вибачившись за той інцидент на початку зміни. Здавалося, минула вічність відтоді, а не кілька тижнів. Жінка вже не злилася, і взагалі відмахнулась.

— Та все нормально, Єво, я вже забула, — сказала вона, складаючи казанки в похідний рюкзак.

​Останні години перебування на території Невицького замку я провела, обходячи наше з Юрою звичне патрульне коло. Згадувала кожне слово, кожен доторк, кожен день… А потім тихо плакала біля будиночка, де ми вперше розкрилися один перед одним. 

​Кілька разів проходила біля порталу, але він не активувався…

​Заплющила очі, відкидаючись на спинку стільця. Минуло вже майже два тижні, але спогади накочувалися хвилями, перекриваючи кисень.

Перед очима знову і знову поставала одна й та сама сцена: темна кров, що точиться з-під леза кинджала. Обм'якле, важке тіло Юри на моїх руках. Його останній, помутнілий погляд перед тим, як Стражі занесли його у воронку порталу.

​Моє серце стиснулося, я зігнулася навпіл, обхопивши себе руками.

Чи він живий?

Чи встигли цілителі його врятувати? А якщо ні?

​Я застрягла в цьому сірому місті, відрізана від нього неподоланною стіною між світами. Не маючи змоги ні допомогти, ні дізнатися правду. Мені залишалося лише чекати й щодня вмирати від невідомості, годинами дивлячись на нашу фотографію, щоб не втрачати віру в те, що Він був реальним.

​Юра

​Різко видихнув крізь зціплені зуби, висмикуючи з вени останню голку крапельниці. Апарат життєзабезпечення тихо пікнув, але не завив — Дан завбачливо деактивував артефакт системи безпеки.

​Кожен рух відлунював тупим болем під ребрами. Пробита легеня ще не загоїлася до кінця. Цілителі Системи зробили диво, але магія вимагала часу на повне відновлення, якого в мене не було. Минуло два тижні. Два кляті тижні в цій стерильній палаті.

​Дан стояв біля дверей, напружено вслухаючись у звуки в коридорі. Він кинув мені на ліжко згорток із темним повсякденним одягом.

— Одягайся швидко. У нас від сили три хвилини до обходу, — тихо скомандував він.

​Мені потрібно було тікати у світ Єви й шукати її. Вони явно вже поїхали звідти. Почну пошук з археологів, можливо, Тамара Іванівна щось знає… хоч би вона ще була там. Продумував цей пошуковий план годинами, доки лежав як овоч й внутрішньо палав від власного безсилля.

​— Ти ж розумієш, що це означає? — Дан похмуро схрестив руки на грудях. — Вороття не буде. Якщо ти зараз підеш, то станеш дезертиром. Тебе можуть вбити свої ж.

​Застебнув куртку і твердо подивився йому в очі.

— Розумію. Але без неї я жити не зможу. Тим паче цього схибленого так і не впіймали. Томаш досі десь там.

​— До речі, про нього, — Дан насупився, понизивши голос. — Я трохи понишпорив у закритих файлах. Цей виродок, виявляється, колись працював у Центральних Архівах Системи. З'їхав з глузду на стародавніх легендах про велич магів, і Рада виперла його за радикальні погляди. Ніхто не думав, що він зайде так далеко. Він знає наші протоколи. Небезпечний покидьок.

​Мовчки кивнув, перевіряючи спорядження. Пульсар відновив заряд.

Дан дістав із внутрішньої кишені своєї куртки металеву кулю і простягнув мені.

​Мої очі розширилися. Це був портативний портал.

— Звідки він у тебе? — приголомшено видихнув я. — За таку річ світить трибунал, Дане!