Розділ 48

Єва

​Тіло нило від агонії, але я тягнула і дряпала мотузку на руках, намагаючись вирватися з пут, і в якусь мить вона почала піддаватися. Юра повільно божеволів по той бік бар’єра, і мені потрібно було негайно щось зробити. Легені пекли, наче хтось залив усередину розпечену лаву, але я продовжувала боротися.

​Слова Томаша про батьків Юри приголомшили мене. Я дивилася на хлопця і бачила, як ці слова вбивають його. Він у відчаї намагався знести бар'єр, і кожен його удар відлунював болем на моїй власній шкірі, але я терпіла, міцно стиснувши зуби.

​Пальці намацали гострий край засохлого кореня, що стирчав із землі.

Я була готова померти. Завмерла, коли Томаш приклав до моєї шиї холодне лезо. Чого вартувало моє життя проти вільного життя всього людства, якщо Томашу таки вдасться пробудити Баторі, й легенда дійсно виявиться правдою?

​Але Юра… Теніль… Обрав мене, а не світ. З очей зірвалися сльози, а я навіть не могла їх змахнути.

​Томаш сухо засміявся й підійшов до якихось речей, розкладених на камені, більше не звертаючи на нас уваги. Він був повністю загіпнозований чорним металом медальйона, повертав його в руках і щось шепотів.

​Зціпивши зуби почала терти мотузки об гострий корінь. Шкіра на зап'ястях зчесалася, але я ігнорувала біль, не зупиняючи рухів ані на секунду. Волокна тріщали, піддаючись. Ще трохи... ще один ривок...

Мотузка ослабла і сповзла з моїх рук.

​Я завмерла, сховавши вільні кисті за спиною. Піймала погляд Юри. Він важко дихаючи дивився на мене. Ледь помітно, на кілька сантиметрів, розвела зап'ястя в сторони, показуючи, що вільна.

Його очі розширилися. Він миттєво опустив повіки, ховаючи будь-яку реакцію від Томаша. Коли хлопець розплющив очі, він красномовно, одним лише рухом зіниць, вказав на землю навколо мене.

​Руни.

Очевидно, бар'єр живився від них. Отже, їх треба стерти.

​Температура повітря різко впала. З рота вирвалася хмарка білої пари. Трава під ногами почала вкриватися інеєм, запахло озоном і гнилою землею. Томаш підняв медальйон обома руками над головою. Артефакт почав вібрувати, розкриваючись випромінюючи світло.

​— Прийди, моя королево! — несамовито закричав Томаш. Його голос перекрикував раптовий гул. — Прокинься! Цей світ впаде до наших ніг, і ми правитимемо ним разом!

​Зірвався шалений вітер. Він збивав з ніг, гнув гілки дерев до самої землі, заглушаючи всі звуки. Це був мій шанс.

Користуючись хаосом, я опустилася навкарачки. Підповзла до найближчого символу, що світився криваво-червоним, і з усієї сили тернула по ньому підошвою кросівка. Світіння кліпнуло і згасло. Лінія розірвалася.

Я поповзла далі. Друга руна. Третя. Вітер розвивав моє волосся, холод пробирав до кісток, але я не зупинялася, гарячково стираючи магічні знаки брудним взуттям.

​Остання руна. Я навалилася на неї коліном і розтерла землю руками.

​Юра, який весь цей час стояв нерухомо, повільно підняв руку. Його пальці пройшли крізь порожнечу. Невидимої стіни більше не було. Біль у моїх грудях, що сковував і заважав дихати, раптом зник.

​Хлопець зірвався з місця з такою швидкістю, що я ледь встигла кліпнути. Юра зніс Томаша з ніг. Вони повалилися на землю. Чоловік заревів, з його рук вирвався сніп чорного диму, а Юра вдарив у відповідь сліпучим блакитним сяйвом.

​Медальйон випав із рук Томаша і завис у повітрі між ними, пульсуючи й випускаючи червону пару.

Але з кожною секундою магія Юри тьмянішала. Паніка наростала. Пульс гупав у скронях. Я встала на ноги й зробила кілька кроків. Ледве не впала, перечепившись через якийсь предмет. Кинула на нього погляд і завмерла. Той самий кинджал із золотавим руків'ям, прикрашений переливчастим камінням.

​Схопила його, і тієї ж миті магія Юри вичерпалася. Його відкинуло назад, він із хрускотом вдарився спиною об дерево і впав на землю.

Медальйон покотився по траві. Рвонула за ним. Томаш кинувся мені на переріз. Я ухилилась від його хватки й зробивши кілька швидких кроків з розмаху вгатила лезом у самий центр світіння.

​Гучний металевий тріск розірвав галявину — міцність артефакту не витримала. На мить його світло стало яскравіше, він засліпив мене й розколовся на кілька дрібних уламків. Вони розлетілися, і один із них — розпечений, гострий як бритва — залетів мені просто за комір.

Шкіру обпекло так, ніби до неї приклали розжарене вугілля, і я голосно скрикнула.

​Томаш налетів на мене й одним ударом повалив на землю. Він ревів, наче поранений звір.

— Як ти посміла, дурне дівчисько!

Чоловік гарячково згріб залишки медальйона в кишеню, а потім перехопив кинджал і кинувся на мене. Я затулила обличчя руками й зіщулилася, чекаючи на смертельний удар, але щось із важким гуркотом впало просто на мене. Відірвала руки від обличчя і побачила Юру. Він затулив мене собою, взявши удар на себе. З його боку стирчав кинджал по якому стікала кров.

​— Юро! Ні! — закричала хапаючи його обм'якле тіло попід руки.

Хлопець глухо захрипів, різко поважчав і безсило завалився набік.

— Ні, ні! — несамовито закричала я, затискаючи його рану руками. Очі хлопця закотилися, але груди все ще судомно здіймалися.

​Браслет на його руці несподівано засвітився, почувся гул. Між двома деревами, що нагадували арку, пробилося сріблясте сяйво. Воно росло й ширшало...

​— Дідько! — вилаявся Томаш, кидаючись до своїх речей і гарячково їх згрібаючи.

Він різко обернувся до мене. Його обличчя перекосила гримаса чистої ненависті, ніздрі хижо роздувалися, а верхня губа оголила зуби у тваринному вищурі. Щось дзвінко клацнуло в його руці, і він розчинився у спалаху зеленого світла.

​Із сяйнистої воронки порталу, немов тіні, один за одним почали вистрибувати люди в темній формі. Високі, міцні, зі світлом на руках. Завмерла, не в змозі поворухнутися, аж раптом чиїсь руки підхопили мене попід пахви й рвонули назад у темряву. Забилася в істериці, але чиясь долоня міцно прикрила мені рота. Я почала відбиватися.