Розділ 47

Юра

​Нічне повітря ставало дедалі крижанішим.

Сашко, голосно позіхнувши, махнув нам рукою і пішов у бік галявини до Віки.

Я міряв кроками витоптану траву біля поваленого дерева, час ішов, а Єви все не було.

​Влад зняв свою куртку і накинув на плечі Ліки, яка вже почала дрібно тремтіти від холоду.

— Я йду шукати її, — різко кинув зриваючись із місця.

Влад із Лікою встали й мовчки рушили слідом.

​Насамперед перевірили намет дівчат. Ліка рвучко відкинула тканину — порожньо. Обійшли територію, запитали в Макса та Олі, які грілися біля багаття. Ті лише знизали плечима.

​Сашко, який вже стояв неподалік із Вікою, почув нашу метушню. Його розслаблене обличчя вмить змінилося, він нахмурився і стурбовано підійшов ближче.

— Що, досі не прийшла? — занепокоєно спитав він.

Віка визирнула з-за його плеча:

— Я бачила, як вона йшла в бік корпусу по стежці, — дівчина махнула рукою, вказуючи напрям.

​Не став чекати, зірвався на біг. Сашко рвонув був за мною, але Влад різко викинув руку, жорстко впираючись йому в груди.

— Стій тут! — скомандував хлопець. — Якщо вона повернеться іншою дорогою — одразу клич нас!

​Біля єдиної на території будівлі було порожньо і тихо. Зупинився, важко хапаючи ротом повітря. Серце вдарилося об ребра так сильно, що в очах на мить потемніло. Магія витікала з тіла безжально, викручуючи м'язи, залишаючи мене ніби порожньою посудиною. Потужний магічний сплеск раптом ударив по мені струмом. Пульсар слабо засвітився.

​Чужа магія, тут неподалік.

Як це, в біса, можливо?

— Дідько! — люто вилаявся.

​Імпульс ішов із боку закинутого табору, звідти, де знаходився портал.

Рвонув туди, не розбираючи дороги. Кожен крок віддавався гострим болем у хребті, тіло пручалося, вимагаючи зупинитися, але я гнав себе вперед. Позаду чулося важке дихання Влада і тупіт Ліки.

​— Залишайтеся тут! — крикнув через плече, побачивши попереду тьмяне світло.

— Ага, зараз! — задихаючись, відрізала Ліка, навіть не подумавши зупинитися.

​Наближаючись до галявини з порталом, ми інстинктивно приглушили кроки. Розсунув гілки кущів і завмер.

​Світло випромінювали бутафорські факели з посвяти, вони стояли колом. Моє серце стиснулося, а всередині все похололо. Посеред цієї вогняної клітки сиділа зв'язана Єва. Її голова безвольно похилилась на плече.

Поруч, розслаблено спершись спиною на стовбур дерева, стояв Томаш. На його обличчі грала вдоволена усмішка.

​Ліка судомно вдихнула і затисла рот обома руками, щоб не закричати. Влад зблід. Я коротким, жорстким рухом голови наказав їм залишатися в кущах, а сам зробив крок назустріч.

​Усередині мене закипала неконтрольована лють. На пальцях скупчувалися залишки магії. Вени ніби загорілися зсередини, на скронях виступив холодний піт. Підняв руку, готовий завдати смертельного удару, коли голос Томаша розрізав тишу:

​— О, не треба, Юро.

Він навіть не здригнувся.

— Якщо ти зараз застосуєш магію, вона вдарить по цій прекрасній дівчині. А ти ж не хочеш, щоб вона загинула від твоєї власної сили?

​Примружився. Тільки зараз розгледів їх: криваво-червоні руни, виведені на землі навколо Єви. Пастка. Дзеркальний щит, зав'язаний на її житті. Як він міг провернути такий трюк у цьому світі?

​Руки стиснулися в кулаки з такою силою, що нігті вп'ялися в долоні до крові. Магія втягнулася назад. Мене трясло від усвідомлення власної безпорадності. Очима шукав артефакт чи будь-що, що вказувало б на те, що допомогло Томашу творити таку магію тут, але не знаходив.

​— Відпусти її негайно! — прогарчав роблячи ще один обережний крок.

Томаш тихо розсміявся.

— І залишитися без такого солодкого подарунка? О, ні.

​Він ліниво відштовхнувся від дерева, підійшов до Єви й безцеремонно схопив її за підборіддя. 

​Усередині мене щось остаточно обірвалося. Глухо засичав від люті й кинувся вперед, але не встиг зробити й трьох кроків.

Мене з розмаху втиснуло в невидиму, тверду як бетон, стіну. Повітря вибило з легень, а мене жбурнуло назад. Боляче впав на землю, хапаючи ротом повітря.

​Томаш подивився на мене зверху вниз і задоволено посміхнувся, не відпускаючи Євиного обличчя. Тіло дівчини здригнулося. — Хлопчику, я ж казав не підходити. Тобі ж гірше.

​Дівчина тихо застогнала. Повіки затремтіли, вона розплющила очі й розфокусовано кліпнула. Коли її погляд сфокусувався на Томаші, а потім на мені за бар'єром, вона різко сіпнулася, але мотузки тримали зап'ястя.

​— Виродку, — прохрипів я, піднімаючись на ноги й витираючи кров із розбитої губи. — Хто ти? Спільник Панрі?

— Спільник? — Томаш гидливо скривився і нарешті відпустив підборіддя Єви, витираючи пальці об свою куртку. — Надто низько береш, хлопчику. Я лише найняв цього самовпевненого ідіота.

​Чоловік почав повільно ходити навколо дівчини, перевіряючи руни.

— Мені потрібен був медальйон, — продовжував він спокійним, лекторським тоном. — І Панрі його вкрав. Але активувати його могла лише людина без магії, і зробити це з власної волі. Тому мій «спільник» не придумав нічого кращого, ніж просто підкинути його.

​Я дивився на відчайдушні потуги Єви звільнитися й внутрішньо палав у пеклі. Думки гарячково перебирали варіанти, як виманити Томаша з кола.

​— Усе йшло за планом, поки Панрі не почав припускатися помилок. — сказав Томаш, зупиняючись. —  Ми знали, що за ним вишлють Стража, й одразу засікли тебе.

​Рвучко підняв голову і подивився в очі чоловіка. Я думав, що це звичайна справа... Як же я помилявся. Сліпий ідіот.

​— Наказав цьому недоноску зачаїтися, не чіпати вас, не провокувати Систему. Але коли він побачив твій... інтерес до цієї дівчинки, то просто не зміг відмовити собі в задоволенні погратися. Пихатий покидьок, — Томаш підійшов до каменя, де лежали якісь речі, й почав їх перебирати.