Розділ 46

Єва

Ми сиділи на поваленому дереві трохи далі від галявини, де ще лунали залишки свята. Юра опустився переді мною навколішки, обережно, але міцно перев'язуючи мою розтягнуту ногу еластичним бинтом. Ми щойно коротко розповіли Ліці та Владу про те, що сталося в лісі й ким виявився Панрі.

​— Ах, цей білявий засранець... — Ліка нервово схрестила руки на грудях. — Я як згадаю, що він за лайно… Не дивно, що це був він. Як я одразу про це не подумала?

​Влад похмуро кивнув, спираючись плечем на стовбур дерева:

— Кілька разів мав з ним розмову. Те ще падло.

​Ми з Юрою напружено мовчали. Ліка й Влад перевели на нас погляди, перезирнулися, відчуваючи важку атмосферу, яка висіла між нами.

​— Отже, завдання виконане? — тихо запитав Влад.

​Юра скупо кивнув. З моїх грудей вирвався тихий, здушений схлип. Хлопець миттєво підняв голову, і наші погляди зустрілися. Його обличчя ніби скам'яніло, губи стиснулися в тонку лінію, а на гострих вилицях напружено заходили жовна. 

Він раптом похитнувся, прикрив очі й глухо засичав крізь зчеплені зуби. Його рука схопилася за груди, а дихання збилося. Шкіра на мить зблідла, вкрившись холодним потом.

​Я схвильовано схопила його за руку — вона палала, ніби від жару. Хлопець розплющив очі й натягнув на обличчя слабку усмішку. Зціпила зуби. Час спливав. Йому варто було повертатися, і чим швидше, тим краще.

​— Тепер тобі потрібно вирушати у свій світ? — спитав Влад.

Юра мовчки кивнув, не спускаючи з мене потемнілих очей.

— Дідько, — вилаявся Влад, відводячи погляд.

— Але це ж не назавжди? — голос Ліки здригнувся від хвилювання.

​Юра судомно ковтнув. У мене з ока таки скотилася сльоза, прокреслюючи мокру доріжку на щоці. Опустила погляд, потягнувшись Юра ніжно пальцем стер її.

​— Ні. Я постараюся повернутися, — твердо сказав він.

​Різко підняла очі на нього.

Невже він знає, як це зробити? Вже придумав, як нам бути разом?

Намагалася відшукати в погляді хлопця відповіді, але… його обличчя залишалося настільки суворим і непроникним, що всередині мене щось гостро вкололо, одразу вбивши надію, що ледь зажевріла. Він не знав…

​Із-за кущів пробилося світло ліхтарика, за ним виринув Сашко. Він виглядав безтурботним і веселим, а на щоці червонів слід від помади.

— Гей, народ, що будемо робити в останній день перед від'їздом? — радісно спитав він, не помічаючи нашої напруженої тиші. — Ми тепер вільні, можемо, наприклад, ще раз на річку сходити. Віка он казала...

​Я більше не слухала. Оперлася на здорове коліно і, ігноруючи щемлячий біль у зв'язках, піднялася на ноги.

— Мені треба відійти.

​Юра миттєво підвівся, збираючись піти за мною, але я різко хитнула головою, зупинивши його одним жестом. Потрібно було побути самій, інакше я б просто розридалася прямо тут. А я не хотіла давати Юрі привід залишатися довше, ніж він міг собі дозволити.

​Увімкнувши свій ліхтарик, пошкандибала в бік входу до закинутого табору, далі від світла й людських голосів. З кожним кроком сльози текли все сильніше. Обхопивши себе руками, намагалася втішитись тим, що так буде краще. Він житиме. Повернеться додому і буде жити, а мій біль колись притупиться. А можливо... можливо, він і справді знайде спосіб бути зі мною.

​Попереду хруснула гілка. Підняла заплакані очі.

На стежці, засунувши руки в кишені, стояв Томаш. На його обличчі грала звична, ввічлива усмішка.

— О, Єво, як ви? — м'яко запитав він. — Як вам експедиція?

​Швидко витерла сльози тильним боком долоні й спробувала видавити із себе подобу нормальної усмішки.

— Дуже цікава, пане Томаше.

— Невицький замок — це таке диво, правда? — він повільно зробив крок назустріч. — Зачаровує.

Кивнула, шмигнувши носом.

— Так, я закохалася в цю місцевість.

​— Я теж, — тон голосу чоловіка наповнився святобливістю, такою ж самою як коли він розповідав нам легенди. — Його стіни буквально дихають силою. Вони бачили стільки величі, крові й таємниць... Томаш підійшов ближче і, мружачись, пильно глянув на моє обличчя, освітлене місяцем і ліхтариком.

— Ви плакали?

— Ні…

​Чоловік співчутливо цокнув язиком. Він зсунув брови «будиночком», опустив куточки губ, а його погляд зробився теплим і жалісливим, ніби він дивився на поранену пташку.

— Через хлопця?

​Прикусила губу і ледь помітно схлипнула.

— Усе в порядку, чесно.

​Томаш тямуще похитав головою.

— Юні серця розбиваються найгучніше, чи не так?

​Я не хотіла, щоб він копирсався в моєму болі, наче виделкою в розритій рані, тому спробувала обійти чоловіка.

— Щось в цьому є, — сказала я, розуміючи, що зараз із мене просто прорве фонтан сліз, і мені потрібно якнайдалі відійти від будь-яких свідків мого розпачу.

Я зробила крок убік, сподіваючись проскочити повз нього, але Томаш несподівано перегородив мені шлях.

​Його обличчя вмить змінилося. Риси раптом затверділи, співчутлива зморшка між бровами розгладилася, а погляд став важким й холодним.

​— А знаєте, що зробить цю місцевість ще кращою? — тихо промовив він.

​Я зупинилася і запитально вигнула брову, відчуваючи, як по спині пробіг крижаний холодок.

— Що? — перепитала мимоволі відступаючи на пів кроку.

​Томаш підійшов зовсім впритул. Куточок його рота повільно поповз угору, оголюючи край зубів. Він дивився на мене не кліпаючи. Його повіки неприродно широко розплющилися, а зіниці різко побільшали, майже повністю поглинувши райдужку відбиваючи у темряві гарячковий, лихоманковий блиск.

​— Її колишня господарка.

Різкий удар по потилиці й перед очима спалахнули сліпучі білі іскри, і світ миттєво провалився в темряву.