Розділ 45

Єва

Свято поступово вщухало, залишаючи після себе лише відлуння сміху та потріскування напівзгорілого багаття.

Чи можна було вважати, що якась частина моєї дитячої наївної мрії збулася? Певно.

​Але повністю розслабитися ми не могли. Навіть під час посвяти раз у раз я поверталася до облич у натовпі, щоб знайти той єдиний погляд, який ми так давно шукали. Але, перебуваючи в центрі уваги, зробити це було нереально.

​Я так і не змогла сказати Юрі, що знаю… Не могла себе пересилити, щоб повернути ту безтурботну себе. Не знаходила сил усміхатися, знаючи, що… що нас чекало. Та й він не поспішав мені про все розповідати. З одного боку, я розуміла його почуття, а з іншого… Хіба я не заслуговувала на пояснення? Але ж, по суті, все одразу було зрозуміло: ми з різних світів, на що я могла сподіватися взагалі? Чому одразу відкинула ці думки?

​Бо вони змушували страждати, а я, в біса, настільки втомилася страждати. Хтось мене за щось карав, і я гадки не мала за що. Доля? Бог? Всесвіт?

​Хай би хто це не був, я була втомлена і зла. Скільки ще мені потрібно витерпіти лайна, щоб нарешті отримати шанс на просте людське щастя?

​Ми стояли біля мурів замку, освітленого факелами, навколо гуляли парочки й волонтери. Кожен продовжував святкувати у своїх компаніях.

​— Та як ти не розумієш! Це все, крапка! Я не хочу бути з тобою! — крикнула я Юрі прямо в обличчя.

​Хлопець відсахнувся від мене, ніби від ляпаса. Люди навколо обернулися в наш бік.

— Але, Єво, я… — прошепотів він, намагаючись узяти мене за руку, але я встигла її відсмикнути.

​У світлі вогню побачила, як обличчя хлопця зблідло, а щелепа здригнулася. Цей розгублений погляд прошив моє власне серце наскрізь.

​— Це все. Ми надто різні. Я не можу більше так! — вигукнула розвертаючись на п'ятах і біжучи в бік закинутого табору, в ліс, якомога далі від Юри.

​Всередині мене щось обірвалося, пульс пришвидшився, і гарячі сльози потекли з очей.

Я бігла й бігла, не обертаючись, аж раптом зачепилася за коріння і впала, підвернувши ногу.

— Та що ж це таке? — скрипнула зубами, вдаривши кулаками по землі, й потерла забите місце.

​Почулися чиїсь швидкі кроки й шурхіт кущів. Це було не схоже на майже безшумний поступ Юри… Це був хтось інший.

​Спрацювало.

Спектакль, який ми щойно розіграли на очах у всього табору, приніс свої плоди.

​Ще годину тому, після святкування біля вогнища, Юра, як завжди, хотів відправити мене відпочивати, але я не хотіла… Не хотіла втрачати бодай хвилини з ним. І прагнула допомогти знайти Панрі якнайшвидше, адже від цього залежало занадто багато.

​Якби я була героїнею типового романтичного фентезі, я б, певно, попсово влаштувала сцену: змусила б хлопця повірити, що він мені байдужий, зібрала б речі й поїхала додому раніше, прихопивши Ліку. Усе для того, щоб він міг спокійно передати цю справу... кому там?

​Але я була надто егоїстичною для цього. До того ж знаючи характер Юри, навіть після мого від’їзду він би не став здаватися й шукав би Панрі до останнього. Надто впертий, надто відповідальний.

​Отже, я відкинула цю думку одразу. Лишалося тільки кілька варіантів: допомогти йому якнайшвидше знайти контрабандиста, а якщо не вийде — власноруч запхати в той клятий портал. І якщо треба, я готова була піти туди за ним, аби через мене і своє завдання, він просто не помер.

Бісів фанатичний трудоголік.

​Тоді я стискала кулаки і йшла поруч із ним сходами з фортеці. Тими самими, на яких нещодавно так феєрично «перемогла» цілого Стража.

​— Коли, як не зараз? — прошепотіла дивлячись на хлопця, який міцно стискав щелепи, на яких ходили жовна. — Подумай сам: якщо й нападати, то на дівчину, яка щойно веселилася й нічого не підозрює. Розслаблені табори, всі гуляють хто де. Серед цього бардаку дуже легко завдати удару.

​Хлопець відвів погляд і важко зітхнув.

— Біс забирай, але ти маєш рацію.

​Усміхнулася, милуючись ним, і взяла за руку.

— У мене є план.

​Він блиснув на мене своїми блакитними очима, і моє серце стислося від болісного спазму. Але я запхнула думки про розлуку в найдальший куток свого мозку і не збиралася діставати їх бодай… бодай цієї ночі.

Піднялася на ноги.

Оце вже погано: розтягнута зв’язка не входила в мій план. Навмисне відвернулася спиною до шурхоту кроків, увімкнула ліхтарик і пошкандибала далі, намагаючись стримати тремтіння від страху. Я не була героїнею, о, далеко ні. І якби не підстраховка у вигляді Юри, ніколи б на це не наважилася. Але знала, що у нас мало часу, й тому пішла б на це і ще на багато іншого, аби тільки Юра не загинув, виконуючи своє завдання.

Навколо кружляли привиди, яких притягував медальйон на моїй шиї. Вони звали мене, простягали руки, але зараз я не могла відповісти на їхній поклик.

Йти ставало дедалі важче — чи то від втоми, чи від того, що медальйон витягував усі сили. Але я вперто йшла вперед.

Чиясь важка рука різко обхопила мою шию, перекриваючи дихання. Мене рвонули назад, жорстко притискаючи до грудей. Паніка миттєво вдарила в голову, кисень перестав надходити до легень, але в пам’яті пролунав голос Юри: «Якщо він нападе ззаду... візьмеш за мізинець і зламаєш».

Перестала пручатися всім тілом, наосліп намацала чужу кисть на своїй шиї, перехопила мізинець і з усією силою, на яку була здатна, різко смикнула його назад.

Почувся огидний хрускіт і приглушений крик болю. Хватка нападника миттєво ослабла. Скориставшись моментом, я з розмаху вдарила ліктем йому під ребра.

Чужинець відхитнувся, хапаючись за бік, і я рвучко обернулася, жадібно ковтаючи повітря.

Побачивши у тьмяному світлі місяця його обличчя завмерла. Це був той самий білявий задира, який булив мене за вагу. Я, дідько, навіть не знала його імені.

— Що ти робиш?! — крикнула відступаючи на крок.

— Віддай медальйон, дівко! — прошипів він. Обличчя хлопця перекосилося від люті й болю, він зробив крок до мене, тримаючись за зламаний палець.