Розділ 44

Юра 

Відчував, як магія покидає мене. Фізично ставало все важче ігнорувати цей стан. Доводилося дедалі частіше проводити час біля порталу, щоб хоч трохи підтримувати резерв. Але часу майже не лишалося.

​Свідомо заборонив собі думати про те, що доведеться залишити Єву, коли знайду Панрі. Ці думки вибивали повітря з легень і заважали зосередитися на головному — її безпеці. Потім… Я знайду спосіб залишитися з нею. Тільки б зараз дівчину вберегти від цього покидька.

​Але щось зламалося. Єва віддалялася, і я не розумів чому.

Весь день вона була мовчазною, дивилася кудись повз мене, а коли наші погляди зустрічалися опускала голову.

​Не розумів, що сталося, де я зробив помилку, і це виснажувало не гірше, ніж пошуки Панрі.

Врешті не витримав, перехопив її за руку й відвів за мур, де нікого не було.

​— Що сталося, Єво? — запитав, пильно вдивляючись у її обличчя.

— Нічого, — вона видавила із себе усмішку. — Просто втомилася. Напевно, все це  дається взнаки.

​Інстинктивно відчував, що вона щось приховує, але тиснути не став.

Ми продовжували чіпляти на неї медальйон-приманку, він беззахисно висів на її грудях, але не відбувалося нічого. Панрі не видавав своєї присутності, а дівчина, заради якої я був готовий на все, вибивала ґрунт з-під моїх ніг своїм мовчанням.

​Увечері табір ожив. Наближався кінець експедиції для обох волонтерських груп, і керівництво оголосило традиційну Посвяту в археологи.

Коли Невицький замок огорнула темрява, головний археолог роздав факели. Це були ті самі смолоскипи, придбані за гроші, які Єва вторгувала за книги. Почувши про це, вперше за весь день вона щиро усміхнулася.

​Вогонь затанцював на кам'яних стінах, перетворюючи руїни на справжню середньовічну фортецю.

​За правилами, ті, хто вже не вперше на розкопках, мали захищати замок. Влад, Сашко, Макс, Оля та ще деякі волонтери зайняли позиції на крутих кам'яних сходах. Мене ж взяли, бо не вистачало людей. Решта табору, включно з новачками, мали нас штурмувати. Обом групам видали бутафорські мечі.

​Почувся бойовий клич, і натовп із реготом кинувся вгору.

​Це було дивно й абсолютно по-дитячому. Але мене повністю охопила ейфорія моменту.

Волонтери дуріли, хапали одне одного за руки, вдавали епічні битви.

Я стояв на сходах, машинально відбиваючи «атаки», але мій погляд невідривно шукав лише одну людину.

​Єва бігла разом з усіма. Її волосся розвівалося, вона сміялася, ухиляючись від Влада, який комічно розмахував мечем. На її грудях, ловлячи відблиски факелів, стрибав темний метал медальйона. Не міг відвести від неї очей. Дівчина була такою живою та прекрасною в цьому вогняному світлі, що серце стискалося від почуттів.

​Вона добігла до мене, і ми зіткнулися у «поєдинку». Кілька пасів руками, і вона підступно перемогла мене, завдавши удару мечем у груди. Я міг би відбити цей удар навіть із заплющеними очима. Але не став. Переграючи, впав на коліна, піймав її дзвінкий сміх і дивився, як вона пробігає повз. Хоч на цей час, але, здавалося, дівчина забула про все, що обтяжувало її до цього.

​Нарешті й всі інші «захисники» здалися, і натовп переможців увірвався на територію фортеці.

— А тепер — випробування! — гучно проголосила Тамара Іванівна, підіймаючи руки. — Щоб стати справжніми археологами, ви маєте пройти три кола посвяти!

​Ті, хто захищав фортецю, археологи й інший робочий персонал стали напівколом, а Тамара Іванівна вишикувала біля себе тих, кого потрібно було “посвятити".

​Першим етапом було "зілля”. Хтось намішав у казанку таку пекельну гидоту здається, там був томатний сік, перець, сіль і залишки вчорашньої каші, що навіть дивитися в нього було гидко.

​Ліка, сьорбнувши з дерев'яної ложки, скривилася й одразу почала відпльовуватися, викликавши вибух сміху. Подружки Віки показово затискали носи й одразу спльовували у траву, а сама Віка ледь не похлинулася, але мужньо ковтнула.

​Коли черга дійшла до Єви, я напружився. Вона взяла ложку, заплющила очі, швидко випила й кумедно зморщила носик. Це було так мило, що я ледь помітно всміхнувся, відчуваючи, як теплішає в грудях.

​Другим етапом були стрибки через багаття. Іскри летіли в нічне небо, коли волонтери, тримаючись за руки, перелітали через полум'я.

​Третім — урочиста присяга на лопатці, де вони обіцяли «ніколи не плутати кераміку з камінням і шанувати всі історичні шари ґрунту».

​Коли формальності завершилися, простір навколо залила музика з колонок. На галявині, освітленій факелами, з'явилися солодкі напої та легкі закуски, про які персонал подбав заздалегідь.

Стояв осторонь, спостерігаючи за цією людською радістю. Макс і Оля обіймалися біля вогнища, сміючись із якогось жарту. Неподалік Сашко щось ніяково пояснював Віці, простягаючи їй пластиковий стаканчик із соком. Вона, дивлячись на нього, почервонівши незвично м'яко усміхалася. Влад і Ліка цілувалися вдалечині від усіх.

Світ навколо жив, кохав і радів.

Єва стояла біля краю галявини. Вітер грався її волоссям. Підійшов до неї, став поруч і взяв за руку.

Дівчина повернула голову. У світлі вогню я знову побачив цей незрозумілий мені смуток у її очах. Вона мовчки вдивлялася в моє обличчя, а я не міг сказати ні слова, тільки лагідно гладив пальцем її руку.

Не витримав. Зробив крок ближче, скорочуючи відстань між нами до мінімуму.

— Чому ти весь день від мене тікаєш?

Вона прикусила губу, але очей на цей раз не відвела.

— Я кохаю тебе.

Очі Єви зблиснули від сліз, а губи затремтіли.

— І я тебе кохаю, — прошепотіла вона.

Обережно торкнувся її щоки, стираючи сльози, й нахилився. Наш поцілунок був відчайдушним.

Цілував її так, ніби це був мій останній ковток повітря перед зануренням у нескінченну темряву, намагаючись передати усе те, що не міг сказати словами. І Єва відповідала мені так само палко, міцно вчепившись пальцями в мою куртку.