Розділ 42

Єва

Наші нічні чергування перетворилися на найтепліший, хоч і найнебезпечніший час.

​Поки табір спав, ми з Юрою обходили територію. Медальйон висів у мене на грудях, і я відчувала, як він вібрує, реагуючи на присутність привидів. Він притягував їх, наче магніт, змушуючи мене бачити те, що ніхто інший не міг. Вони дивилися на мене так жалісно, тягнули прозорі руки, намагалися говорити — і моє серце стискалося від одного погляду на ці нещасні заблукалі душі.

​— Тш-ш... Все буде добре, — прошепотіла я в темряву, ледь помітно торкаючись пальцями холодного металу.

​Поруч із будиночком покинутого табору, повз який ми проходили, стояла прозора постать маленького хлопчика — він виглядав так самотньо, що в мене перехопило подих. А з іншого боку завис силует одинокої жінки. Їх було шкода. Завдяки вібраціям медальйона відчувала їхню розгубленість і біль. Я шепотіла в темряву заспокійливі слова, просила не чіпати людей, не підходити. І вони слухалися, бо артефакт, що висмоктував з мене життєву енергію, давав мені владу втихомирювати їх. 

​Юра зупинився і пильно подивився на мене. М'язи на його щелепі ледь помітно напружилися, а кутики очей опустилися.

​— Знову вони? — тихо спитав він.

​Втомлено кивнула, відчуваючи, як йде обертом голова.

— Їх тут багато. Різних. Дехто виглядає як дитина, а дехто… неважливо. Вони просто хочуть спокою. Можливо, ми можемо допомогти їм? Провести, можливість дати піти далі, як Поліні?

Хлопець підійшов ближче й важко зітхнув.

— На жаль, ні, Єво. У цьому я безсилий. — він стиснув руку в кулак, — Щоб їхні душі знайшли спокій, потрібно знайти кістки кожного з них і поховати по-людськи. Але й це не гарантія. Декому потрібно допомогти завершити якісь незакінчені справи. Або ж… — він зробив паузу, — …або хтось повинен вкласти величезний резерв магії, щоб розірвати їхній зв'язок із цим місцем. Світи жорстокі. Ці душі приречені вічно блукати тут, хоча, можливо, хтось із них заспокоїться після того, як медальйона не буде поруч.

​Слова Юри боляче вдарили. Я знала, що він правий, але усвідомлення того, що ми нічого не можемо зробити, було нестерпним. Відвела погляд, вчепившись пальцями в край кофти.

​Хлопець мовчки доторкнувся до моєї шиї й зняв медальйон. Водночас привиди зникли з мого поля зору — залишилися лише розмиті силуети, які більше не тиснули на свідомість. Юра поклав артефакт у кишеню, і ми мовчки, взявшись за руки, рушили у напрямку мого табору.

​— Повторімо ще раз. Якщо він нападе ззаду і перекриє дихання, ти не зможеш кричати, — Юра змінив тему, вкотре проговорюючи дії на випадок нападу Панрі.

​Він зупинився, і його груди щільно притиснулися до моєї спини. Юра обхопив мене однією рукою за шию, показуючи правильний захват.

​— Твої дії? — тихо спитав він.

​Відкинула думки про привидів і спробувала зосередитися на ньому.

— Е-е... вдарю його ліктем під ребра? — невпевнено пробурмотіла я.

​— Правильно. Але спочатку, — його вільна рука лягла поверх моїх пальців, підказуючи рух, — ти візьмеш його за мізинець і зламаєш. Ось так.

Юра обережно показав рух. Спиною я відчувала тепло від його тіла. Кожен його дотик був сповнений такої ніжності, що я мліла, забуваючи про всі негаразди й небезпеку. Хотілося бути як звичайна пара, обійнявшись думати лише про закохані дрібниці, як Ліка і Влад.

​Ми сіли перепочити на прохолодне каміння неподалік від табору. Я дістала напередодні заряджений телефон й глянула на час.

​— Сфотографуймося? — запропонувала, зрозумівши, що зробила досить мало фото за весь цей час. Хотілося мати хоч щось спільне з моїм хлопцем. Щоб у моменти сумніву, чи не є це дивним сном, я могла поглянути на екран і усміхнутися.

​Юра здивовано підняв брову, але слухняно посунувся ближче. Наші плечі зіткнулися. Я підняла телефон. Спалах підсвітив наші обличчя. На екрані ми виглядали втомленими, брудними, але... щасливими. Хлопець дивився в камеру й широко усміхався. Зробила кілька фото й перед тим як сховати його в кишеню дістала свій блокнот. Підсвітила собі й дещо швидко записала, щоб не забути. Юра за мною уважно спостерігав.

​— Ти постійно пишеш, — тихо зауважив він. — Можна поцікавитися, що саме?

​Я важко зітхнула й опустила ручку.

— Різне. Нариси природи, перекази легенд, історії, що крутяться в голові. Знаєш, останні дні так багато змінили... 

Я ковтнула, перш ніж озвучити те, що мучило мене не менше, ніж реальність магії та потойбіччя.

​Юра стиснув мою руку, і я все ж наважилася відкритися.

— Взагалі останнім часом багато думаю... що археологія — не моє. Я дивлюся на розкопки й не відчуваю того захвату, який мав би бути. Мені цікаво проводити тут час, я радію кожній знахідці. Але прожити усе своє життя так… Не знаю чи хочу. Хто я без тієї частини себе, яка завжди тягнулася до археології? Мені здається, я втратила нитку з собою самою. Певно, витати в хмарах і мріяти про професію було куди цікавіше за реальність. Я інфантильна й дурна? — кинула на хлопця загнаний погляд.

​Юра обережно торкнувся обкладинки мого блокнота. Його пальці на мить затрималися на моїй руці.

— А я думаю, ти просто шукаєш не там, — він подивився мені в очі м'яко. —​ Я спостерігав, як ти дивишся на все навколо. Ти помічаєш не просто старе каміння чи відбиток часу. Ти бачиш їх історії. Ти виписала вже майже всі аркуші, Єво. Може, ти не археолог? Може, ти — письменниця, богиня, яка творить світи сама, а не копається в чужій історії?

​Мене затрусило, я шоковано глянула на списані сторінки мого блокнота освітлені ліхтарем телефону. Письменниця. Я так старанно ховала свої вигадки, вважаючи їх чимось несерйозним, а він... він розгледів це в мені. Ця думка здалася мені абсолютно правильною, такою логічною і необхідною. Я видихнула, усміхнулася — і подалася вперед, втиснувшись у його теплі обійми. Вдячність розлилася по венах, перетворюючись на щось набагато сильніше. Я поцілувала його — палко, відчайдушно, вкладаючи в цей поцілунок усе полегшення від того, що мене зрозуміли й допомогли не загубити себе.