Розділ 41

Єва

​Після днів, наповнених подіями, які я й досі не могла осягнути на повну, спалося напрочуд добре. Увесь вечір друзі крутилися поруч, але нічого так і не сталося, і ми всією компанією відправилися спати ще до відбою. Нерви з’їдали енергію швидше, ніж сонце з лопатою.

​Ранок настав швидко. Я сиділа біля намету, з блокнотом на колінах гіпнозуючи порожні сторінки. Хотілося стільки всього написати, але не знала, з чого почати.

​Хтось підійшов до мене, і я підняла голову.

Переді мною стояла Віка. Її погляд був ясним, хоч і трохи розгубленим. З обличчя дівчини зникло звичне презирство, зараз вона нагадувала кошеня, яке добряче нашкодило.

​Бляха, тільки цього мені зараз не вистачало.

Я зробила глибокий вдих.

​— Привіт, — вона незграбно переступила з ноги на ногу, простягаючи мені туристичне горнятко. — Я тут каву зробила… Подумала, може, ти хочеш.

​Я закліпала, відчуваючи суміш роздратування і дивного сюрреалізму.

— Е-е... дякую, — обережно взяла горнятко, ніби воно могло вибухнути.

​Збоку почувся приглушений звук. Скосила очі й побачила Ліку, яка стояла біля саморобного рукомийника з відкритим ротом. Вона, на відміну від інших, чудово знала частину правди про те, що ми пережили. Позаду неї дві подружки Віки витріщалися на нас так, ніби щойно побачили прибульців.

​— Слухай, Єво, — Віка присіла поруч, зазираючи мені в очі. — Я хотіла сказати... ну, знаєш, може, якось сходимо разом прогулятися?

​Моє терпіння хруснуло, бо я, бляха, не залізна і не свята. Я не відчувала до неї ненависті й справді її пробачила там, на краю обриву. Але це не означало, що я готова стирати минуле й починати з нею спілкуватися. Її обличчя досі нагадувало мені кожнісіньке слово, яке завдавало болю. Тому ні, подругами нам уже ніколи не бути.

​Я вже відкрила рота, щоб ввічливо, але твердо відмовити, коли ситуацію врятувало диво.

​— Вікусю! Сонце моє ясне! — до нас підійшов Сашко. Він поправив окуляри й, не чекаючи відповіді, підхопив Віку під лікоть. — А я тебе всюди шукаю! Згадав, що тобі ще не розповів про замок і не показав учора! Ходімо подивишся, і подружок своїх бери!

​Я оторопіла. Наш розумник Сашко, який ніколи ні до кого не виявляв уваги, крім знань, зараз що… фліртував? З Вікою? Я щось проспала? Ми з Лікою перезирнулися, округливши очі.

​Сашко тягнув Віку за собою, та шоковано кліпала, але нічого не говорила.

​— Я й не знала, що він так може. Який потенціал пропадав, ти ба! — сказала Ліка, присвиснувши й підходячи до мене.

— Чого це він раптом? — почухала я скроню, все ще не відводячи погляду від спин дивної парочки.

​Ліка розсміялася.

— Певно, стало самотньо. Я з Владом, ти з Юрою, навколо флюїди кохання, от і вирішив і собі спробувати нову науку.

​Я пирхнула.

— Тільки дивну людину він обрав для свого експерименту. — сказала ​Ліка зазирнувши у горнятко, яке щойно принесла дівчина, і, відпивши, скривилася, — Фе, без цукру.

​Я усміхнулася — все ж Віка не зовсім втратила себе.

— Кожен заслуговує на своє щастя.

​— Угу, — буркнула подруга, дістаючи підсолоджувач, — але ми з Владом потім усе випитаємо у Сашка, ну дуууже цікаво, що він там собі надумав. Може, вона його якось зачаклувала?

​Її рука на мить завмерла над чашкою, Ліка округлила очі й злякано перевела їх на мене. Я ковтнула.

​— Ліко, видихай. Якби вона таке вміла, — я стишила голос до шепоту, — то не опинилася б того вечора там в такому стані сама.

Подруга нервово ковтнула і відставила чашку. Певно, вчорашня розмова про містику вразила її більше, ніж вона показувала до цього.

Дівчина кивнула.

— Ти маєш рацію.

​На квадратах усі мої нерви напружилися до межі. Я одягла медальйон поверх футболки, і тепер він здавався мені неймовірно важким. Метал буквально тягнув донизу, ніби обважнюючи кожен мій рух і роблячи й без того нелегкий процес просто нестерпним. Хоча, певно, це було лише самонавіювання.

​Я ходила туди-сюди між таборами та замком. За водою. За інструментами. За блокнотом. Темний метал медальйона відкривався погляду кожного зустрічного, ловив сонячні промені, але шкіру під ним ніби обпікало льодом.

​Друзі мали рацію: артефакт витягував сили. З кожною годиною кроки давалися важче, дихання збивалося, а між лопатками розповзався тягучий, крижаний біль. Енергія потроху покидала мене, хотілося просто впасти десь у тіні й заплющити очі хоч на хвилину. Але я стискала зуби й вперто продовжувала свою виставу.

​Влад і Юра працювали неподалік. Їхня «робота» була лише прикриттям. Влад раз у раз поправляв кепку, скануючи поглядом усіх навколо, а Юра не випускав мене з поля зору, ходячи за мною по п’ятах. Я бачила, як напружувалася лінія його плечей щоразу, коли хтось проходив надто близько.

​Як нашу трійцю ще не вигнали з квадратів за відверте байдикування, я не розуміла. Можливо, Тамара Іванівна списувала все на шок від останніх непростих днів. Вона й сама сьогодні літала десь у своїх думках й була надто мовчазною.

​— Єво, ти що, до марафону готуєшся? — реготнув Макс, спираючись на лопату, коли я вчетверте пройшла повз нього. — У тебе вже крокомір, мабуть, зашкалює!

— Це нова методика розкопок, Максе! — одразу ж підтримав жарт Сашко з іншого кінця квадратів. — Називається «візуальне сканування території методом хаотичного вештання»!

​Волонтери засміялися. Я теж видавила із себе усмішку, хоча серце гупало десь у горлі, а в очах почало ледь помітно темніти від втоми. Гарний настрій був хоч у когось.

​Коли я вп'яте попрямувала до столика з водою, спину ніби обпекло важким, пильним поглядом. Я різко зупинилася й озирнулася, намагаючись вихопити з натовпу того, хто дивився на мене. Але навколо вирувало звичне життя. Волонтери косили траву, переносили каміння, брязкали інструменти, хтось жваво розмовляв, відпочиваючи в затінку — і ніхто уваги на мене не звертав.