Розділ 38

Юра

Я ніс дівчину крізь ліс, намагаючись ступати м'яко, щоб не завдати їй зайвого болю. Мої власні м'язи ще пам'ятали недавню судому вигорання, але нова енергія вже розтікалася під шкірою теплими хвилями.

«Не мені. Йому!»

У моєму світі вчили одному: ти — інструмент. Ти витрачаєш резерв, стікаєш кров'ю, щоб інші жили. Це закон. Ніхто і ніколи не віддавав життєво важливу силу. А ця дівчина, яка сама щойно ледь не загинула, не вагаючись віддала таку цінність. Мені.

Ми дісталися одного із закинутих будинків, у якому я вже давно облаштував собі схованку, де було зручно перепочивати під час патрулів. Я обережно опустив Єву на стару лаву, застелену зотлілим пледом. Вона прихилилася до стіни й прикрила очі.

Дістав із напіврозбитої тумби аптечку, витягнув ліхтарик, направив світло вбік, щоб не сліпити дівчину, й взяв антисептик.

Коли побачив закривавлену шию Єви ближче, серце болісно стиснулося. Я відчував провину за кожну подряпину на її тілі.

Це я не зняв з неї той клятий медальйон, дозволивши бути приманкою не тільки для Панрі, а ще й для всіх душ, яких він міг пробудити.

До болю стиснув щелепи.

Бовдур.

Думав, що встигну.

Та ще б хвилина і…

Глибоко вдихнув, щоб не зірватися й не випустити потік неконтрольованої магії.

— Буде трохи пекти. Я постараюся дуже швидко, — тихо попередив я.

Присівши поруч, оглянув рану. За допомогою магії мені вдалося зробити її не такою глибокою, але подряпина лишилася. Резерв був майже пустий, а нова енергія ще не наповнила кожну клітину, тому повністю залікувати рани дівчини я зараз не міг.

Мої пальці ледь торкалися її шкіри, змиваючи кров. Я діяв так обережно, як тільки вмів, постійно вдивляючись в обличчя Єви, щоб не пропустити жодної тіні болю. Випадково мій палець торкнувся металу на її грудях. Медальйон. Від нього досі тягнуло потойбічним холодом. Зціпив зуби, відчуваючи безсилля від того, що не міг знищити його просто зараз. Але залишати погань на її шиї я теж більше не збирався, досить.

Обережно потягнув за ланцюжок угору, але дівчина різко перехопила мою руку.

— Єво, благаю, дозволь мені його зняти, — мій голос прозвучав тихо, але дуже напружено. — Це не просто прикраса. Це маяк. Він притягує душі й може притягнути дещо значно гірше за ту відьму. Він небезпечний для тебе.

Вона накрила мою руку своєю й обережно відвела її від своїх грудей.

— Залиш, — прошепотіла дівчина, — мені так спокійніше.

Я розширив очі від подиву, але руку прибрав.

— З цим? О, Єво, ти багато чого не знаєш…

Дівчина розплющила очі й подивилася прямо на мене.

— Так розкажи, і я сама прийму рішення.

Я нервово ковтнув.

— Оте крижане синє світло із твоїх рук… — її голос був ледь чутним. — Ілюзія? Чаклунство? Глюк? Що це, в біса, таке, Юро? — вона не підвищувала голос, але її роздратування від невідомості було очевидним.

Відклав вату. Уникати правди перед нею більше не було сенсу. Вона мала знати все, щоб розуміти масштаб загрози.

— Ні, не глюк, Єво, — я подивився їй просто в очі. — Це магія. Я — Страж. Моя місія — знаходити й знищувати те, що проривається у ваш світ із мого, й робити так, щоб люди вашого світу про нас так і не дізналися.

Дівчина підняла брову, якусь мить помовчала, а потім спокійно кинула:

— Ти ж у курсі, що місію ти провалив?

Вона торкнулася рукою медальйона, і кутики її губ повільно поповзли вгору.

Я чекав, що вона злякається або відсторониться, і ніяк не очікував такої реакції.

Дівчина раптом розсміялася. Вона, певно, досі перебувала в шоковому стані, і це була цілком нормальна реакція на все, що відбувалося навколо неї останнім часом.

— Цікаво, а Гаррі Поттер реально існує?

Я здивовано кліпнув. Ця дівчина вміла вибивати всі раціональні думки з голови.

— Ні, Єво, у нас кожен другий у світі — «хлопчик або дівчинка, які вижили».

Її очі втупилися в мене, з обличчя миттю злетіла усмішка.

— Звучить сумно. Звідки ти знаєш Гаррі?

— Люблю читати книги вашого світу, — ніяково відводячи погляд, зізнався я.

— Не засуджую і дуже розумію, — гмикнула дівчина.

Обережно прибрав пасмо волосся з її обличчя. Ми зустрілися поглядами, і на кілька секунд запанувала тиша.

— Ти якось надто спокійно все сприймаєш, — сказав те, що думав, нарешті ніби скидаючи з плечей валун, який тягнув на собі дуже довго.

— У мене був час звикнути, що відбувається якась фігня. Знаєш, я ж думала, що зійшла з розуму і ніхто мені не повірить. А тут ти… Набагато легше знати, що ти не збожеволіла.

Вона обеззброювала мене. Я роками вчився зчитувати міміку, напруження м'язів, мікрорухи ворога за частку секунди, намагаючись передбачити чужі дії. Але перед цією дівчиною вся моя підготовка розбивалася на друзки. Поруч із нею всі мої висновки щоразу виявлялися хибними.

— Знаєш… Стражем сьогодні була ти, — мій голос здригнувся, і я навіть не намагався цього приховати. — Люди з мого світу не бачать ваших привидів. Ми навчилися їх ловити за допомогою спеціальних пасток і прив’язувати до кісток, щоб розвіяти, але на це потрібен колосальний резерв. Сьогодні я був абсолютно беззбройний. Якби ти не стала моїми очима... мене б уже не було. Але те, що ти зробила потім, віддавши мені енергію, доки ти…

— Ой, перестань, Юро. Ми це вже проїхали. Все ж нормально вийшло. — Вона зітхнула, а потім потягнулася рукою до шиї й, намацавши застібку, зняла ланцюжок. Темний метал з тихим брязкотом ліг на її долоню. Дівчина простягнула його мені. — Тримай. Сховай його якомога далі. Думаю, з тобою мені буде спокійніше, ніж із цією штукою.

Обережно забрав артефакт, відчуваючи, як спадає напруга, що стискала груди. Вона довірилася мені.

— До речі…

— Що? — я зловив її погляд, абсолютно не розуміючи, куди веде нас цей діалог.

— Тебе ж не Юрою звати, вірно?