Розділ 37

Єва

​— Єво!

Голос Юри знайшов мене у пітьмі, і я зачепилася за нього, як за маяк. Зробивши глибокий вдих, я різко розплющила очі. Тіло боліло так, наче мене пропустили через м’ясорубку. Дихати було складно, у боці відчувався гострий біль, який із кожним вдихом ставав усе відчутнішим.

​Наді мною схилився Юра. Хлопець виглядав жахливо: блідий, з розбитим обличчям і слідами крові під носом. Він притис свої збиті долоні прямо поверх моїх рук, які лежали в мене на грудях.

— Тримайся, — прохрипів він.

​З його пальців зірвався ледь помітний імпульс крижаної магії. Мене прошила судома полегшення, коли гострий біль у боці почав стихати, дихати стало легше. Юра важко видихнув і обперся руками об стовбур дерева, щоб не звалитися на мене.

​Збоку почувся слабкий шерех.

Я ледь помітно повернула голову. Над краєм яру, освітлена блідим місячним сяйвом, з'явилася Поліна. З її темних очей зник сум; мені здалося, що дівчина навіть усміхається. Стало легше: відьма не знищила душу цієї нещасної дівчини.

​— Дякую… — її тихий голос пролунав у моїй голові.

Поліна перевела погляд на мої груди.

— Медальйон… — прошепотіла вона.

Я нахмурилася, намагаючись зрозуміти, що вона має на увазі.

— Він — магніт для заблудлих душ, — пояснила дівчина. — Та дає владу своєму володарю над ними. Якби не він, ти б нізащо не знищила відьму, просто розбивши кістки…

​Я злякано розширила очі. Отже, я могла загинути, якби не ця підвіска? Мені нечувано пощастило.

— Але ця магія не береться нізвідки, — продовжувала Поліна. — Медальйон живиться життєвою енергією носія. Якби твій захисник щойно не поділився з тобою своєю силою, артефакт випив би тебе до дна.

​Я шоковано кліпнула.

— Відпусти мене, будь ласка. Я так втомилася. — прошепотіла дівчина.

​Кивнула, розуміючи її біль.

— Йди, я подбаю про твоє… тіло.

Тепер я вже чітко побачила її усмішку. Юра повернув голову на моє обличчя і підняв брову, не розуміючи, з ким я говорю.

​— Чекай, — сказала Поліна, повільно підлітаючи до нас. — Дозволь мені хоч трохи допомогти енергією, вона мені все одно більше не знадобиться.

Дівчина підлетіла ближче і підняла руку над моїми грудьми.

— Не мені, — важко промовила я і кивнула на хлопця. — Йому!

​Юра насупив брови.

— Єво, що ти…

Дівчина кивнула й перевівши руку з якої вирвалися сріблясті вогники, почала вливати енергію в хлопця. Прямо на очах із Юри почала сходити блідість, рани затягувалися, дихання ставало рівним.

Він витріщився на мене, шукаючи відповіді в моїх очах. Я ж подивилася на Поліну, яка ставала дедалі прозорішою. Вона прибрала руку і тяжко зітхнула.

— Я готова!

— Дякую, — прошепотіла я. — За все.

​Дівчина усміхнулась.

Я не знала як це робиться, тому вирішила зробити як відчуваю просто витягнула руку в її бік, заплющила очі, уявила яскраве світло і подумки промовила: «Йди з миром».

Коли я розплющила очі, Поліни вже не було. Тільки сріблястий пил повільно осідав на траву.

​Юра різко опустив погляд на свої руки, з силою стиснув кулаки, а потім знову подивився на мене. Його щелепи здригнулися. М’язи на обличчі, які ще хвилину тому були загострені від болю, раптом розслабилися. Вигляд він мав абсолютно розгублений.

​— Що ти… як ти це зробила? — його голос хрипів, він переривчасто дихав. — "Не мені — йому"... — повторив він мої слова, ніби намагаючись осягнути їхній зміст.

— Поліна, привид.  — прошепотіла я, ледь ворушачи губами. — Вона допомогла….

— Хотіла тобі, але ти попросила допомогу для мене?

Я кивнула.

— Чому?

— Тобі потрібніше.

​Юра застиг. Він різко відвів погляд убік, намагаючись приховати вираз обличчя, але я встигла помітити, як здригнулися його ніздрі й на мить розширилися зіниці. Хлопець нічого не сказав, лише міцно затиснув губи.

— Я щось зробила не так? — запитала я.

Юра похитав головою заперечно, ледь помітно ковтнувши.

— Просто для мене… ніхто ніколи подібного не робив.

​Обережно, він підхопив мене на руки. Я виглядала жахливо: брудна, в крові, з роздертою шиєю. Мені було соромно, але сил протестувати не було.

— Аліна Олександрівна… табір… — прошепотіла я, вчепившись пальцями в його куртку. — Ми не можемо туди повернутися в такому стані. Будуть питання… я не готова…

​Юра притис мене до себе так міцно, що я відчула удар його серця.

— Не хвилюйся, — його голос став хрипким. — Я знаю одне місце недалеко звідси. Там нас ніхто не потурбує. Я все владнаю, Єво, не переживай.

​Він рушив у темряву, крокуючи впевнено, наче не ніс на руках поранену людину. Заплющила очі. Я не знала, куди Юра мене ніс і що збирався робити, але вперше за все це божевілля відчула цілковиту безпеку. Навіть якщо він «відьмак» — після всього, що я сьогодні пережила, мені було абсолютно байдуже. В його руках мені було не страшно.