Розділ 36

Єва

​Спина горіла вогнем, а потилиця нила так, ніби мене протягнули по асфальту.

В очах усе розпливалося. Кліпнувши раз, другий, я помітила біля себе Юру.

Його обличчя було блідим, як крейда, очі швидко нишпорили по темряві навколо, а руки ледь помітно тремтіли, коли він торкався мого обличчя.

​— Єво… Єво, дихай. Тільки не заплющуй очі, чуєш? — його знайомий, хрипкий голос трохи привів мене до тями.

​З жахом розширивши очі, я витріщилася на хлопця.

Що він тут робить?! Тут небезпечно! Простий хлопець нічого не зможе заподіяти відьмі.

Я хотіла крикнути йому тікати, рятуватися, але з горла вирвався лише приглушений стогін. А наступної секунди мій погляд вихопив те, від чого кров остаточно захолола.

​За спиною Юри повітря пішло чорними брижами. Згорблена постать старої виринула з темряви, здіймаючи пазуристі руки для смертельного удару.

​— Юро… ззаду! — не своїм голосом закричала я.

​Те, що відбулося далі, остаточно зламало мою й так побиту картину світу.

Різко розвернувшись на колінах, хлопець викинув уперед обидві долоні.

З його рук зірвався сліпучо-синій потік іскристої, крижаної енергії. Повітря навколо миттєво заледеніло, вкриваючи траву памороззю.

​Це що за чортівня ще така?

Я відкрила рота і швидко закліпала очима. Але мара не зникала.

Це що в біса, магія?! Юра — відьмак?!

​Мій мозок просто відмовився це аналізувати. Я дивилася на хлопця, який нещодавно зізнався мені у своїх почуттях, і не могла повірити власним очам.

​Але мій шок тривав недовго.

Крижаний струмінь зі страшенною силою вдарив… у порожню стіну старого будинку, розбиваючи гнилі дошки на друзки.

Відьма ж стояла за два метри правіше.

Вона розреготалася. Її скрипучий сміх рознісся лісом.

​— Сліпий дурень!

​Юра стиснув щелепи, різко підводячись на ноги. З його пальців знову зірвалися іскри, він сканував галявину напруженим поглядом хижака, але його очі дивилися крізь відьму.

​До мене дійшов увесь жах ситуації. Юра, ким би він не був, був могутнім. Але він не бачив відьму. Взагалі.

Як таке сталося, що я, не вміючи навіть ворожити на таро, бачила цю нечисть, а він, який вмів… ну… кидатися отим холодним блакитним сяйвом — ні? Це що за знущання долі таке?

​Відьма знову занесла руку, готуючи чорний згусток енергії.

— Юро! На два метри правіше! — закричала я. — Бий!

​Хлопець не завагався ані на мілісекунду. Просто довірився моєму голосу і миттєво вдарив туди, куди я сказала.

Крижаний потік врізався прямо в груди потворної старої. Вона заверещала, відсахуючись назад, її фігура на мить замиготіла.

Юра важко дихав, але рук не опускав.

​— Далі! — коротко кинув він.

​Я затисла рану на шиї, з якої стікала кров, відчуваючи, що свідомість потроху лишає мене. Але трималася за думку, що якщо дам собі зараз знепритомніти, то ми обидва загинемо.

​— На три години! Пригнись! — щосили крикнула я.

Юра миттєво впав на землю, пропускаючи над собою чорний вихор, і вдарив у відповідь.

— Лівіше! 

​Він бився, наче справжній супергерой із фільмів Марвел. Його рухи були чіткими, смертоносними, але я бачила, як важко хлопцю дається кожен удар. Синій спалах з кожним разом ставав усе тьмянішим. Певно, магія мала свою межу.

​Чорні очі-провали втупилися прямо в мене.

— Замовкни! — просипіла стара і, проігнорувавши Юру, кинулася прямо на мене, випускаючи з рук величезну чорну хмару.

​Я шоковано зойкнула. Юра не бачив її атаки, але блискавично, з якоюсь нелюдською швидкістю зчитав мій погляд.

— Єво!

​Хлопець опинився переді мною, впав на одне коліно, розкинув руки, і перед нами виросла напівпрозора крижана стіна.

​Чорна енергія вдарила в неї з силою вантажівки. Щит пішов тріщинами. Юра загарчав від напруги, з його носа пішла кров.

Пролунав дзвін. Щит розлетівся на сотні крижаних осколків, які миттєво розтанули в повітрі. Залишок чорної хмари відкинув Юру прямо на мене, ми вдвох врізалися в стіну й важко осіли на землю. Я завила від болю в спині, а хлопець біля мене більше не ворушився.

​— Ні! Юро! — я спробувала намацати його пульс, але відьма вже насувалася на нас, вишкіривши гнилі зуби.

​— Тепер твоя черга, — прошипіла вона, підіймаючи руки для останнього удару.

​Мозок гарячково шукав порятунок.

«Її кістки... їх треба знищити...» — голос Поліни луною пронісся в пам'яті.

Я різко повернула голову. З-під коріння дерева досі визирав брудно-білий череп.

​Не відчуваючи болю, на чистому адреналіні я піднялася на ноги й рвонула туди. Медальйон на моїх грудях раптом став льодяним.

Обличчя відьми перекосив тваринний жах. Вона з криком кинулася до мене.

​Але я була швидшою. Підібравши важкий камінь біля коріння і зібравши всі залишки сил, я з розмаху опустила його прямо на потемнілий череп старої. Пролунав огидний хрускіт. Кістки тріснули й розлетілися на шматки.

​Тієї ж миті відьма завила. Цей звук різонув по вухах гірше за метал, яким зі скрипом шкребуть по склу, змушуючи зуби нити. Її щільний силует пішов тріщинами, з яких вирвалося сліпуче світло. Вона хапалася за голову, розпадаючись на шматки й перетворюючись на чорний попіл, який одразу ж розвіявся нічним вітром.

​Настала абсолютна тиша. Камінь випав із моїх знесилених рук, і я безсило повалилася на вогку траву. Адреналін стрімко відступав, відчиняючи двері для нестерпного, пекучого болю в спині та роздертій шиї, який тепер затоплював кожну клітинку тіла. Темрява лагідно обійняла мене, рятуючи від цих тортур, і свідомість остаточно згасла.