Розділ 35

Юра

Втрата контролю — найгірше, що може статися зі Стражем.

Тієї ночі, коли я дивився на Єву з Владом на мурі, моя витримка дала першу серйозну тріщину. Але остаточно вона розлетілася на шматки наступного дня. На річці.

Коли Єва скинула свій мішкуватий одяг і залишилася в купальнику... мій мозок просто відмовив. Я побачив ті самі плавні вигини тіла, які дівчина так старанно ховала від усього світу. Краплі крижаної води виблискували на її нагрітій сонцем шкірі. Вона сміялася, мружилася від сонця, і була настільки вродливою, що в мене перехоплювало подих. Я мав би відвернутися, але як останній дурень кинувся за нею у воду. І просто не міг змусити себе відвести погляд. Це зводило з розуму. Бути поруч і не мати змоги торкнутися коханої жінки — ще ті тортури, подекуди важчі за фізичні, що стало для мене відкриттям.

А ввечері, біля багаття, коли вона знову дивилася на Влада і Ліку оцим своїм сумним поглядом... мене перемкнуло.

Я хотів просто поговорити. Заспокоїти. Відкрити очі на те, яка вона чудова й що немає жодних причин так себе мучити. Але замість цього вивалив на неї свої почуття, як відро крижаної води.

Йолоп.

Я усвідомив, що наробив, одразу, щойно побачив, як дівчину накриває паніка. Вона дивилася на мене так, ніби я вдарив її. Думала, я жартую. Ця думка різонула мене лезом по серцю. Хіба я міг так вчинити з іншою людиною? Але хіба вона мене добре знала?

Мда…

«Просто дай мені час».

А часу, люба, в нас не було. І не буде. Ніколи.

Я гірко всміхнувся клятій суці — іронії долі.

Пам’ятав, як Єва позадкувала. Як зрадницьки тремтів її голос. Я хотів бігти за нею, зупинити, сказати ще хоч щось. Але вріс у той клятий бетон. Закляк, онімів від розуміння того, що накоїв. Усе мало бути зовсім не так. Та й узагалі, чи мало бути?

Наступний день перетворився на тортури.

Я тримав дистанцію. Кілька метрів. Достатньо близько, щоб зреагувати на небезпеку, і достатньо далеко, щоб вона могла вільно дихати. Фізично відчував її присутність спиною. Чув дихання, шурхіт лопати. Кілька разів ловив на собі її погляд. Коли наші очі зустрічалися, вона одразу відводила свої вбік. І це зводило з глузду. Так хотілося, щоб Єва сказала мені бодай щось... але водночас я боявся почути від неї те, чого не хотів чути.

Хто б міг подумати, що час здатен так знущатися: розтягуватися, коли не треба, і невблаганно пришвидшуватися. 

«Дати час»... Якби ж я міг.

Вечір приніс холод. Я сидів біля вогнища, що згасало, до болю стискаючи щелепи. Резерв висихав. Час тікав крізь пальці, як пісок. Пульсар більше не міг компенсувати витрати. Тіло все частіше ставало важким, ватним. У скронях пульсував тупий, щемлячий біль — вірна ознака того, що магія вичерпується на критичному рівні. Руки ледь помітно тремтіли. Мені доводилося дедалі частіше прогулюватися біля порталу, щоб хоч якось підтримувати свій стан.

Але якщо так піде далі, моя магія вигорить ущент. Цікаво, чи Система відправить когось по мене до того часу? Чи я просто піщинка в її нескінченному механізмі, і нікому не буде діла, коли мій резерв спорожніє? Магія згорить, і я залишусь тут один як звичайна людина. Виживатиму, як доведеться... А вони просто пришлють на завдання нового Стража? Певно, що так... вони вже робили це не один раз. Ті з вигорілих Стражів, хто виживав, в більшості гинули, не прийнявши себе нових... Життя жорстоке: якщо ти не чіпляєшся за нього пазурами, воно вирве тебе з себе й кине в найчорнішу діру.

Час спливав, його вже майже не залишилося.

Не в змозі більше сидіти на місці, я пішов на патрулювання. Нічого так не тримало мене в тонусі, як робота. Це відволікало від думок, і тим паче — від неї…

Тишу розірвав крик. Я озирнувся. Він пролунав з боку закинутого табору.

Дідько. Панрі? Портал?

Я кинувся від замку з усіх ніг, перевіряючи пульсар. Не відчувалося жодного сплеску магії. Гілки рвали одяг, до крові шмагали по обличчю.

Зціпив щелепи, перебираючи в голові всі варіанти того, що чекало на мене там, але в жодному з них не було того, що я побачив насправді.

Я вилетів на галявину старого табору і різко загальмував. Світ зупинився.

Єва.

Вона сповзала по напівзруйнованій стіні будинку. По шиї дівчини, просочуючи комір кофти, стікала кров.

Усередині мене щось із гуркотом обірвалося і полетіло в чорну безодню. Повітря застрягло в грудях так різко, що я ледь не задихнувся. Первісний, тваринний жах затопив свідомість, інстинкти волали кинутися до неї, але вишкіл Стража вдарив по мізках крижаним струмом.

Завмер на долю секунди, скануючи простір. Очі шукали загрозу. Справа. Зліва. Нагорі. У тінях дерев.

Нікого.

Жодного силуету. Жодного колихання повітря.

Твою ж…

Той, хто зробив це з нею, був тут, але я його не бачив.

— Єво! — мій голос зірвався на хрип.

Я кинувся до неї, падаючи на коліна прямо у вогкий бруд, підставляючи свою спину під можливий удар невидимого ворога.