Розділ 33

Сонце безжально палило шкіру, але я все одно ніби фізично відчувала вчорашній нічний озноб. Минулий вечір перевернув моє життя з ніг на голову, думки перемішалися в єдину тягучу субстанцію й там коївся повний хаос.

​Сніданок пройшов наче в тумані. Я механічно жувала вівсянку, майже не відчуваючи смаку. Навпроти на колоді сиділа Віка. Вона не вимовила ані слова за весь ранок, ігноруючи стурбовані питання своїх подружок. Дівчина гіпнотизувала поглядом чашку з кавою, зсутулившись так, ніби намагалася стати непомітною. Коли наші погляди на мить перетнулися, Віка першою опустила очі.

​Я втупилася у свою тарілку, намагаючись розкласти хоч щось по поличках.

​Привиди існували. Цього разу шукати логічні виправдання було просто безглуздо. У голові потроху складався пазл.

Та дівчина, яку я бачила вже кілька разів… Ну, якщо згадати всі містичні книги, то вона не була полтергейстом чи злим духом. Більше схожа на звичайну заблукалу душу, яка чомусь вчепилася в мене й не дозволила вчора вмерти. Можливо, допомога потрібна і їй?

​Уперше в житті я була рада, що читала стільки подібних книг і дивилася купу фільмів. Якби не почерпнуті звідти знання, я б гадки не мала, що робити. А зараз мій мозок банально йшов шляхом класичного містичного детективу.

А що, коли все написане в тих книжках — правда?

Я здригнулась.

​Чи могла Ліка бачити ту саму дівчину, тільки в іншій подобі? Хтозна, можливо, вони змінювали вигляд для кожної людини? Чи це привид тієї дівчини з місцевої легенди? Дух юної доньки власника замку, що чи то кинулася з башти, чи то зірвалася зі скелі через розлуку з коханим?

​Шкірою пробігли мурашки.

Дівчина дуже відповідала опису з легенд. Тоді, можливо, її дух не упокоївся і їй дійсно щось потрібно?

​Я відставила тарілку і важко зітхнула.

— Єво, все гаразд? — Ліка подивилася на мене, стурбовано зсунувши брови. — Ти якась сьогодні мовчазна.

​Я перевела погляд на подругу. Вона аж світилася від щастя, але фізично виглядала не такою бадьорою, як хотіла здаватися. Синці під очима видавали втому.

— Усе нормально, просто не виспалася. Я ж сова, ти знаєш.

​Ліка хмикнула.

— О, так. Я ж теж, — вона позіхнула, прикриваючи рот долонею, і піднялася з місця. — Ну, пішли готуватися до роботи!

І, щасливо усміхаючись, попленталася мити тарілку.

​Я перехопила погляд Віки, і та одразу відвела очі.

Що тоді вчора відбувалося з нею? Нащо щось або хтось хотів, щоб Віка стрибнула? У голові ніяк не в'язалася та дівчина-привид із тим, що коїлося з Вікою. Я намагалася згадати кожну дрібницю минулого вечора, але через шоковий стан деталі стиралися з пам'яті.

​Медальйон під футболкою сьогодні здавався важчим, ніж зазвичай, але його приємна прохолода допомагала мені краще концентруватися.

​Я обережно зчищала ґрунт на своєму квадраті, але очі зрадницьки ковзнули вбік.

Юра працював за кілька метрів від мене, розчищаючи сусідній сектор. Сьогодні він був ще мовчазнішим, ніж зазвичай. Хлопець тримав дистанцію і не робив жодних спроб заговорити першим. Але від цього ставало тільки гірше. Простір між нами ніби наелектризувався. Мені було страшенно ніяково стояти отак поруч із ним.

​Я дивилася, як він орудує лопатою. На його передпліччях перекочувалися м'язи, темна від поту футболка щільно облягала широкі плечі. Якось раніше я не звертала такої уваги на його рельєфне тіло… Зараз же на моїх щоках можна було сміливо смажити яєчню.

​«Просто хороший друг…»

Боже, якою ж сліпою я була! Тепер, після його зізнання, кожен його рух, кожен випадковий поворот голови в мій бік змушував серце пропускати удар. Але повірити у те, що він говорив, мені було досі важко. Повірити ж у привидів було навіть легше.

​Юра відклав інструмент, витер тильним боком долоні чоло і підняв очі. Наші погляди зустрілися.

Від цього уважного, глибокого погляду по шкірі одразу побігли мурахи. Я першою відвела очі, вдаючи, що дуже зацікавлена брудною грудкою землі, хоча була готова провалитися крізь неї.

​Як тепер з ним бути, що казати й взагалі — що я сама відчувала до нього? Надто багато всього навалилося за останні дні. Я не могла дати хлопцю відповідь, не розібравшись у собі. Але потрібно було зробити це якомога швидше, бо я, як ніхто інший, знала ціну нерозділеного кохання.

​День тягнувся нестерпно довго. Рутина розкопок, яка зазвичай мене захоплювала, зараз зовсім не приносила задоволення. У голові крутилися різні варіанти розгадок учорашніх подій, а робота лише відвертала від цього увагу, і це… бісило. Дуже дивно було ловити себе на цій думці, враховуючи, що археологія — це те, чим я хотіла займатися все життя. Чим довше я тут знаходилася, тим більше задавалася питанням: чи не намалювала я собі ще одну велику ілюзію щодо цієї професії?

​До вечора мій мозок остаточно закипів. Я зрозуміла, що не могла просто сидіти склавши руки й чекати, коли знову побачу щось моторошне, здригаючись від кожного шурхоту. Потрібно було діяти на випередження.

​Після вечері, коли табір почав готуватися до сну, я дочекалася, поки Ліка закутається у свій спальник, й пробурмотіла: «Я в туалет». Подруга лише сонно мугикнула у відповідь.

​Вибравшись із намету, я рішуче стиснула в руці смартфон із ліхтариком і пішла до замку. Повітря вже встигло охолонути, принісши із собою запах вогкості й старого лісу.

​— Ну, виходь, поговорімо, — шепотіла я собі під ніс, вдивляючись у глибокі тіні дерев навколо. — Розкажи, що тобі потрібно?

​Серце калатало як скажене. Сказати, що я боялася — це нічого не сказати. Але сидіти в невідомості було ще страшніше. І головне — нікому ж про це не розкажеш, якщо не хочеш поїхати прямо в «дурку на процедурку». Навіть Ліка, яка дійсно щось бачила, ніби вже забула своє марево як страшний сон.

​— Ти прийшла… — несподівано пролунав у моїй голові тихий голос.

Я здригнулася і завмерла на місці.