Розділ 32

Я рвонула вперед так різко, що мало не перечепилася через камінь і сама не полетіла вниз.

— Ні!

Мої пальці вчепилися в тканину її куртки тієї самої миті, коли вона почала завалюватися вперед. Ривок ледь не вивихнув мені плече. Віка виявилася несподівано важкою. Руки миттєво занили від напруги, і я ледве встигла зачепитися ногою за валун, щоб не пірнути в безодню разом із нею. Вона не пручалася, повиснувши на мені безвольною лялькою.

— Віко! — просипіла я, розуміючи, що довго так не втримаю її. — Віко, будь ласка!

Підошви моїх кросівок зрадницьки ковзали по землі, валун під ногою трохи зсунувся. Здавалося, ніби до дівчини прив’язали невидимі гирі — настільки її тіло здавалося важким.

Раптом крижані, майже невагомі пальці лягли поверх моїх рук, що мертвою хваткою тримали Віку. Холод прошив мене до самих кісток, але від цього несподівано стало трохи легше.

— Накажи відпустити її! — почувся в моїй голові потойбічний шепіт.

Від несподіванки й жаху мої пальці інстинктивно здригнулися і трохи розтиснулися. Я ледь не випустила куртку, дозволяючи темряві забрати дівчину. Я запанікувала, інстинкти кричали кинути її й тікати, але я зціпила зуби. Ні. Не дозволю цьому статися. До болю стиснула кулаки, повертаючи контроль над власним тілом і тримаючи Віку з останніх сил.

— Відпусти її! — крикнула я в порожнечу.

Мої груди різко обпекло холодом, а потім нас із Вікою буквально відкинуло назад. Я вдарилася спиною об старий мур, скривившись від гострого болю, і ми повалилися на тверду землю, боляче б'ючись об каміння.

Кілька секунд стояла тиша, порушувана лише моїм хрипким диханням. Я підняла голову й завмерла: за кілька метрів від нас стояла знайома напівпрозора постать — дівчина в білій сукні. Привид. Вона розгублено озиралася по сторонах. Я глянула на її руки й раптом згадала той крижаний дотик. Невже це були її пальці? Невже саме її шепіт я чула у своїй голові? Вона зустрілася зі мною поглядом і, різко обернувшись, розтанула в повітрі, наче її й не було.

Я втратила дар мови. Тієї ж миті Віка поруч зі мною голосно, судомно вдихнула, ніби виринувши з-під води. Її спина вигнулася. Вона швидко-швидко закліпала, дивлячись на зоряне небо, а потім різко сіла. Погляд дівчини метнувся до прірви, від якої нас відділяло якихось кілька кроків. Місяць освітив її обличчя. Скляний погляд зник, а в розширених зіницях відбився чистий, тваринний жах.

— Єво?.. — її голос затремтів, зриваючись на жалюгідний писк. — Що... як я тут...

Вона подивилася вниз, у чорне урвище, а потім на мої подерті штани. З розбитого коліна стікала кров — наслідок жорсткого падіння. Віка закрила обличчя руками й заридала — голосно, зриваючись на істеричні схлипи.

Я обережно потерла забиту спину, свідомо зосереджуючись на фізичному болю, щоб остаточно не з'їхати з глузду від того, що щойно побачила.

Віка раптом кинулася до мене, вчепилася в плечі мертвою хваткою і притиснулася, ховаючи обличчя в моїй куртці.

— Боже... Єво... ти врятувала мене... Боже, дякую! Дякую тобі! — вона тряслася всім тілом, як у лихоманці.

Я сиділа на холодній землі, дозволяючи їй обіймати себе, але мій погляд усе ще блукав по кущах біля нас. Нічого містичного я більше не бачила.

Моє серце пропустило удар.

Це була не моя уява. Привиди існують. І один із них щойно врятував нам життя.

— Чому? — хлипання Віки повернуло мене до реальності. Вона відсторонилася, розмазуючи сльози по блідому обличчю. Її продовжувало трусити. — Чому ти мене врятувала? Після всього, що я робила...

Я важко зітхнула, намагаючись заспокоїти власне серцебиття, і подивилася їй в очі.

— Я не могла дозволити тобі впасти, Віко. Ким би ти не була і як би ти мене не ненавиділа.

Дівчина опустила голову, її плечі поникли.

— Я не тебе ненавиджу, а себе, — прошепотіла вона, і її голос зірвався на жалюгідний хлип. — З самого дитинства... Ти не уявляєш... ці постійні підрахунки калорій, істерики мами... Вона вбила в мою голову, що я маю бути ідеальною. Моделлю. Я роками жила напівголодна, зважувала кожну крихту, розумієш?!

Віка підняла на мене почервонілі очі, судомно хапаючи ротом повітря.

— А такі дівчата, як ти... ви дозволяли собі просто жити. Радіти, сміятися, їсти, що хочеться. Мене це бісило! Бісило до божевілля! Я дивилася на тебе і просто... зривала на тобі свою злість! Бо сама почувалася нікчемою. Я хотіла, щоб тобі теж було так само погано, як мені. А чим більше я це робила, тим більше ненавиділа себе... Пробач.

У її словах було стільки відчаю, що на секунду мені стало її по-справжньому шкода. Я побачила зламану дівчинку, яка просто стала жертвою чужих стандартів. Але жалість не могла виправдати її вчинків.

Акуратно, але твердо прибрала її руки зі своїх плечей.

— Ти бачила лише те, що хотіла бачити, Віко, — мій голос звучав спокійно, але в ньому не було поблажливості. — Ти не маєш ані найменшого уявлення про те, скільки внутрішньої роботи, сліз і ненависті до себе мені довелося пережити, щоб хоч якось прийняти своє відображення. Ти не бачила моєї боротьби й боротьби тих, на кому зривалася.

Вона кліпнула, ніби мої слова вдарили її по обличчю.

— Я розумію твій біль. Дійсно розумію, — продовжила я. — Але кожен із нас завжди обирає свій шлях. Ти обрала зривати злість на інших. Обрала булінг і приниження слабших тільки тому, що тобі самій було погано. І твоя травма цього не виправдовує.

Віка мовчала. Вона просто дивилася на мене широко розплющеними очима, а по щоках продовжували котитися мовчазні сльози. Здається, вперше в житті їй нічого було відповісти.

​Я не стала розпитувати, як вона тут опинилася. Після того, як я на власні очі побачила привида, було абсолютно ясно: Віку привело до прірви щось потойбічне, а не її власна воля.

— Вставай, — я піднялася на ноги, відчуваючи, як ниють забиті коліна, і простягнула їй руку. — Нам треба повертатися в табір. Поки нас не почали шукати.