Розділ 31

​Іскри від нічного вогнища злітали високо вгору, гублячись серед зірок. Повітря пахло димом та печеною картоплею.

​Я сиділа на колоді, підібгавши під себе ноги, і думала про те, якою непередбачуваною може бути природа. Якісь спеціалісти — вчені чи хто, я так і не зрозуміла — ретельно обстежили табір і територію навколо нього, але нічого не знайшли, крім решток ранкових сколопендр. Що спровокувало їхню агресію? Невідомо. За одну з головних теорій взяли запах зіпсованої їжі й порадили на майбутнє краще слідкувати за продуктами.

​Сашко підкинув у багаття сухих гілок, і мені знову згадався цей шалено прекрасний день. Те, як ми плескалися в крижаній річці, засмагали на сонечку й грали у веселі ігри. Було неймовірно круто відчувати себе частиною компанії, якою б інтроверткою я не була.

​Пальці механічно торкнулися холодного металу на шиї. Усе-таки кулон мені дуже подобався, і я вирішила вдягнути його знову.

​Тіло приємно ломило. Це була та сама солодка слабкість від активного відпочинку. Звісно, повзти назад на гору після тотального розслаблення на березі було ще тим випробуванням, але я ні про що не шкодувала. Хіба що тільки про одне: дні нашої поїздки безжально добігали кінця.

​Над галявиною розлилася тиха мелодія — я спостерігала, як Владлен повільно перебирає струни гітари, награючи щось дуже знайоме і ліричне. Поруч сиділа Ліка, заворожено дивлячись на свого хлопця. Навпроти Сашко з Юрою про щось неголосно розмовляли, а решта волонтерів з нашого табору знову майнула в намет грати в мафію.

​Мій погляд ковзнув до Макса. Він сидів поруч з Олею, схилившись до неї так близько, що їхні плечі торкалися. Хлопець щось тихо їй розповідав, активно жестикулюючи, а Оля щиро і радісно сміялася.

Щось невловно змінилося в погляді Максима на дівчину. Зараз він чимось нагадував те, як Влад дивився на Ліку. Я пирхнула в кулак, швидко удавши, що кашляю. Невже нарешті розгледів ту, хто завжди була поруч? Іноді ми вперто не помічаємо найочевидніших речей.

Згадала власні недавні думки стосовно нього. Хотіла спробувати дати йому шанс… Але зараз, дивлячись на них двох, чітко розуміла: нічого б у нас не вийшло. У Максі я бачила хорошого, кумедного хлопця, непоганого друга, але не більше. Добре, що все склалося саме так.

​Перевела очі на Ліку. Вона сиділа зачаровано слухаючи спів Влада. Її очі світилися яскравіше за вогнище. Я щиро раділа за неї. Вона заслужила на гарного хлопця, і Влад дійсно підходив їй ідеально.

​— Пройдемося? — низький, оксамитовий голос пролунав майже над самим вухом, різко вириваючи мене з роздумів.

​Я здригнулася і підняла голову. Юра стояв поруч, сховавши руки в кишені темної куртки. Відблиски багаття танцювали на його обличчі, роблячи жорсткі риси ще гострішими. Його світлі очі дивилися на мене з якоюсь емоцією, яку я не могла розшифрувати.

​— Просто на кілька слів, — додав він, помітивши моє вагання.

​Я кивнула, піднялася з колоди й мовчки пішла за ним. Ми відійшли від галасливого табору, попрямувавши в бік старого спортивного майданчика. Тут було тихо. Тільки скрегіт цвіркунів та яскравий, майже срібний місяць і безмежний розсип зірок на небосхилі.

​І чому я раніше не приходила сюди ввечері? Такий розкішний вид на зорі.

Юра зупинився посеред майданчика і розвернувся до мене. Я помітила, як напружилися його плечі, а на вилицях заходили жовна.

​— Я бачив, як ти дивилася на них, — його голос прозвучав незвично глухо, ніби кожне слово давалося йому із зусиллям.

— На кого? — не зрозуміла я, кліпаючи очима.

— На Влада і Ліку. — Він зробив крок до мене, але зупинився, зберігаючи між нами дистанцію. — Єво, я... я розумію. І якщо тобі досі боляче через Влада... мені шкода. Але я більше не можу вдавати, що нічого не відчуваю.

​Я відкрила рота, щоб сказати, що він усе неправильно зрозумів, але Юра ледь помітно хитнув головою, просячи вислухати. Він дивився мені прямо в очі, не відриваючи погляду. Його голос звучав спокійно, але дуже твердо:

​— Ти думаєш, була непомітною весь цей час? Але я бачив тебе. Таку вперту, цілеспрямовану, розумну, гарну…

​Він повільно підняв руку. Його пальці завмерли за міліметр від моєї щоки, так і не наважившись перетнути цю межу. Юра важко видихнув, обережно стиснув долоню в кулак і опустив її.

​— Я був поруч із першого дня, як побачив тебе. Просто не міг триматися якомога далі, хоч як би цього не хотів, — його тон став ще тихішим, ніби він констатував незаперечний факт. — Бачив, як ти виборювала своє місце на квадратах. Яка ти була гарна в тій сукні... я просто не міг стриматися, щоб не запросити тебе на танець. Бачив, як ти, попри втому, працювала й щиро захоплювалася кожною знахідкою. І я знаю, що зараз, мабуть, усе зіпсую, але... я тебе кохаю. І я просто хотів, щоб ти це знала.

​Світ навколо мене зупинився. Мозок відмовлявся обробляти інформацію.

Юра? Цей Юра? Кохає... мене?

Це якийсь жарт? Спір? Він просто жаліє мене через той випадок на річці й вирішив так підтримати? Усе моє єство, виховане роками булінгу і невпевненості, кричало про те, що цього просто не може бути. Такі хлопці не закохуються в таких, як я.

​Я інстинктивно зробила крок назад, обхопивши себе руками за плечі, ніби захищаючись.

— Ти... ти смієшся з мене? — мій голос зірвався на жалюгідний шепіт. — Юро, це не смішно. Це зовсім не смішно.

— Єво... — кадик на його шиї важко смикнувся, і хлопець мовчки зробив крок назад.

 Його відступ подіяв як холодний душ. Паніка, що душила горло, трохи спала, хоча дихати все ще було важко. Я стояла, дивлячись на нього, і просто не могла знайти жодного логічного пояснення тому, що щойно почула.

​А потім згадала. І наш танець, і ті моменти, коли він опинявся поруч. Його допомогу… І чим більше таких деталей виринало в пам'яті, тим ширше відкривалися мої очі. Він дійсно постійно був поруч, а я взагалі цього не помічала. За власними сумнівами вважала його просто хорошим другом. Другом…