Розділ 29

Єва

​Тишу ранішнього сонного табору різко розрізав несамовитий, майже ультразвуковий вереск.

— А-а-а-а! Заберіть цю мерзоту! Трясця, приберіть її!

​Я миттєво підскочила у своєму спальнику. Ми з Лікою перелякано переглянулися й одна за одною кулею вилетіли з намету.

​На галявині творився абсолютний хаос. Із сусіднього намету, високо задираючи коліна і панічно розмахуючи руками, вискочив Макс. Він позадкував, перечепився через тентову розтяжку, ледь не заваливши намет, і гепнувся на дупу, але навіть так продовжував відповзати на ліктях.

— Воно лізло в мій спальник! — його голос зірвався на писк.

​Я кліпнула, помітивши рух у траві, і відчула, як волосся на руках стає дибки. До Макса швидко наближалося щось величезне. Довга, панцирна, чорно-руда багатоніжка агресивно звивалася, перебираючи десятками жовтих лапок. Вона була сантиметрів п'ятнадцять завдовжки. Мене перетрусило від огиди.

​Ліка, затуливши рота рукою й широко розплющивши очі, відскочила назад, упершись спиною в наш намет.

Дорогу повзучій тварюці перегородила Оля.

​Наша тиха Оля, на обличчі якої не здригнувся жоден м'яз. Дівчина схопила штикову лопату, що стояла біля вогнища, спокійно прицілилася і — хрясь! — із силою опустила лезо прямо на панцир монстра. Вдаривши ще раз, перетворила тварюку на місиво.

​Записати в блокнотик: ніколи не злити Олю.

​Дівчина здивовано подивилася на Макса, який досі сидів на землі з витріщеними на неї очима та відкритим ротом.

— Макс, ти чого? — тихо запитала вона. — Я ледь інфаркт від твого вереску не отримала.

​Я прикусила язика, ледь стримавши істеричний смішок, а от Ліка голосно пирхнула.

Не встигли ми оговтатися, як до нашого табору прибігли хлопці.

— Що у вас тут сталося? — спитав Влад і миттєво пригорнув Ліку до себе. Воно й не дивно, певно, крик Макса було чути аж в Ужгороді.

​Ліка кивнула на залишки багатоніжки.

Юра зробив кілька кроків і пильно розглянув нерухому істоту.

Сашко обережно підійшов до розрубаної тварюки, схилившись майже впритул.

— Схоже на сколопендру. Неприємна тварюка. Її укус викликає сильний біль і набряк.

​— Дивіться, біля дров ще лізуть! — крикнув хтось із хлопців.

​З кущів до табору виповзали нові екземпляри. Їх було добряче видно, бо лізли вони цілим кублом, я такого ще ніколи не бачила. Почалася метушня. Хлопці похопали палиці та лопати.

​Інстинктивно зробила крок назад, але мене затулила чиясь широка спина. Юра опинився переді мною з товстою гілкою в руках. Він бив точно і жорстко, методично відкидаючи й розчавлюючи кожну панцирну потвору, що намагалася наблизитися до нас.

​Навколо кипіла битва. Навіть Ліка вихопила з-під казанка якесь поліно і з вереском лупила ним по траві поруч із Владом. Оля так і стояла з лопатою напоготові, а Макс тримався за її спиною, поклавши руку на талію дівчини, ніби вона була його особистим охоронцем.

​З сусідніх таборів на крики збіглися волонтери й археологи. Аліна Олександрівна про щось швидко доповідала головному археологу. Тамара Іванівна та Томаш із палицями в руках максимально ефективно розчавлювали найближчих потвор, ніби робили це все своє життя.

​Невже нашестя тільки на наш табір?

​— Усе добре. Заспокойтеся, все буде добре, — сказав Томаш, пробігаючи повз і полюючи на ще одну тварюку.

Багатоніжки ж не тікали від людей, навпаки — ніби намагалися напасти, і їх ставало все більше.

​— Чи міг їх привабити запах зіпсованої їжі, який усе ще трохи відчувається? — запитала я в Сашка, коли хвиля потвор нарешті почала спадати.

Він лише спантеличено знизав плечима.

​Я обвела поглядом табір, який потроху приходив до тями. Нових повзучих не наближалося. Волонтери з табору Влада, витираючи спітнілі лоби, пленталися у свій табір перевірити, що твориться в них.

​Хлопець, який відпускав токсичні жарти в мій бік на спортивному майданчику, пройшов повз, із кривою міною огидно спльовуючи на траву. Його праве око запливло величезним фіолетовим синцем, а губа була розсічена.

Я подумки гмикнула. Цікаво, це йому хтось із хлопців м’ячем зарядив, чи він так незграбно відбивався від сколопендр, що сам собі зацідив держаком по обличчю? Карма в дії.

​Юра розвернувся до мене обличчям. Його щелепи були міцно зціплені, а погляд важко і напружено сканував ліс за нашими наметами.

— Отже, прогулюєшся по нічних руїнах? — його голос прозвучав низько, майже над самим моїм вухом.

​Я здивовано кліпнула і різко повернула голову до Влада, який якраз підійшов ближче. Той винувато знизав плечима і потер потилицю.

— Коли повернувся в табір, він ще не спав, — виправдовуючись, сказав Влад. — Ну я і розповів.

— Що розповів? — Ліка, переводила погляд то на мене, то на свого хлопця.

​Я зітхнула, а Влад усміхнувся.

— Я просто перевіряла місцеві легенди. Як бачите, привидів там немає. П’ятниця тринадцяте нічого не намагічила. Зате тут, — я кивнула на розчавлених багатоніжок і спробувала віджартуватися, — повний треш.

​— Ти пішла без мене? — удавано ображено надула губи Ліка. — От тобі й подруга, а ти? — вона перевела погляд на Влада.

Хлопець розсміявся і потягнув її за руку кудись убік, щось шепочучи на вухо, та так, що через кілька секунд на її обличчі з’явився рум’янець і задоволена усмішка.

​— Це не жарти, Єво, — сухо відрізав Юра. Його пальці так міцно стиснули держак, що кісточки побіліли. — Не ходи туди більше сама. Ніколи.

Від того, яким серйозним тоном він це сказав, у мене по спині побігли мурашки.

​— Так, усе! — гучний голос головного археолога розрізав повітря і перервав нашу розмову. Він стояв із лопатою посеред табору, червоний від люті. — Роботи сьогодні не буде! Я зараз дзвоню фахівцям в Ужгород, нехай приїжджають і розбираються, що це за навала. А ви всі, — він обвів поглядом наляканих волонтерів, — можете сходити на річку чи з’їздити в місто, щоб не заважати експертам.