Розділ 27

​Серце від жаху ледве не зупинилося. Безформний камінь на верхівці муру почав рости. Він витягнувся, став вищим і ширшим, і в блідому світлі місяця я чітко побачила людський силует. Дихання перехопило, а шкірою пробігли мурашки. Я вже була готова заверещати й кинутися вниз сходами, коли хмара зсунулася, освітлюючи обличчя «каменя».

​— Єво? Ти що тут робиш?

​Знайомий голос вдарив по натягнутих нервах. Я голосно видихнула, ледь не осівши прямо на сходинку.

— Владе? Трясця твоїй матері... — прошипіла, намагаючись вгамувати скажене серцебиття. — Ти чого тут сидиш, як горгулія на соборі?

​— Відпочиваю, — хлопець винувато почухав потилицю.

​Коли адреналін трохи відпустив, втома навалилася з подвійною силою. Я підійшла до муру і, крекчучи, мов стара бабця, незграбно видерлася на широку кам'яну кладку, вмостившись поруч та звісивши ноги вниз. Зловила себе на відчутті якоїсь дитячої ейфорії, сидячи отак на краю муру над ровом під розсипом нічних зірок. Ну, окей, Влада можна було зрозуміти. Виправданий.

​— Де Ліка? — спитав він, глянувши на те, як я бовтаю ногами й дивлюся вниз.

​Я ледь помітно усміхнулася й зі здивуванням зрозуміла, що мене не зачепило. Ти ба, прогрес.

— Спить твоя Ліка.

​Влад зітхнув, явно розчарований тим, що замість об'єкта його зітхань на стіну видерлася я.

— А ти чого по руїнах ночами лазиш? Тут же можна вбитися.

​Я глянула на нього, потім на свої ноги над ровом і засміялась. Хлопець зрозумів натяк і теж захихотів.

— Бачу, це ти вигадуєш найоригінальніший спосіб це зробити, — Влад гигикнув, а я продовжила: — Взагалі-то, п'ятниця тринадцяте, захотілося перевірити місцеві легенди. Привиди й все таке.

​— Вирішила погратися в «Мисливців на привидів»?

Я, сміючись, кивнула.

— Тільки пилосмок із собою не взяла, а лопату забула.

​— Ну ти й безстрашна, — він похитав головою зі щирим подивом.

​Я подивилася на його обличчя, освітлене місяцем, і побачила лише дружню приязнь. Там не було того вогню і захоплення, яке з'являлося щоразу, коли він дивився на Ліку. Раніше мене б це зачепило і боляче вкололо. Зараз я просто констатувала факт.

​Ми сиділи в тиші, вдивляючись у нічне небо, густо всіяне яскравими цятками. А потім Влад почав розповідати про своє життя.

​І чим довше він говорив, тим ширше відкривалися мої очі. Він перескакував із теми на тему: розповідав про якийсь свій складний похід на байдарках, про те, що не може всидіти на місці понад два дні, про свої улюблені музичні гурти, які зовсім не подобалися мені. Про любов до квітів у горщиках, які я терпіти не могла з дитинства.

​Я слухала цю нескінченну балаканину і відчувала, як усередині мене щось ламається. Ніби лускає мильна бульбашка.

Мені було з ним... нудно.

​Він не питав мене ні про що, а коли я говорила, то майже не слухав, перевертаючи тему на себе. Йому було нудно зі мною, а мені — з ним.

Дивлячись на профіль Влада зрозуміла: я його не кохала. Була закохана в образ, який сама ж собі вибудувала. Намалювала ідеального хлопця, наділила його рисами, яких у нього ніколи не було, і вперто ігнорувала реальність. Ми ніколи так довго не говорили сам на сам. Виявляється, я нічого про нього не знала. Мені не був близький його хаотичний стиль життя та вподобання.

​З моєї душі ніби зсунулася важка бетонна плита. Як друг Влад був класний. Веселий, легкий, активний, такий моторчик, що тягне тебе на пригоди — як-от минулого разу на вилазку в покинутий табір. Але бути з такою людиною разом двадцять чотири на сім зовсім не моя історія. Постійно наступати на горло собі, щоб нестися кудись стрімголов, бо таке життя любить твій хлопець? Ну, мені вже не шістнадцять.

​Не витримавши тихо розсміялася. Вільно, і з таким неймовірним полегшенням, що аж у грудях разтеклося тепло.

​Влад затнувся на півслові про якусь рослину, яку він привіз із собою із закордонної подорожі.

— Скажи, прикольна? — хлопець самовдоволено гмикнув, вирішивши, що я сміюся з його історії. — Та ще й може тиждень без води!

​— Дуже, — я кивнула, витираючи куточок ока від сліз, що виступили від сміху. Дивилася на зорі, й усмішка ніяк не сповзала з мого обличчя.

​Ніяких привидів у п’ятницю тринадцятого, мінус нерозділене кохання.

Тільки тягуча фізична втома, яка тепер здавалася майже приємною.

А скільки б нервів я собі зберегла, поговоривши з ним отак відверто раніше… Ех.

​— Гаразд, безстрашна мисливице на привидів, — Влад легко зістрибнув з муру на бік замку й простягнув мені руку. — Злазь. Ходімо, я тебе проводжу, поки нас не застукали. Тобі влітати ніяк не можна, ваша керівниця — люта жіночка.

​Я зітхнула, зробивши з муру кілька фото пейзажу на пам’ять, і піднялась на ноги.

Усе ж, яка сьогодні гарна ніч.

​Ми вже підходили до нашого табору, коли я краєм ока помітила рух. У густій тіні дерев стояв Юра. Він був абсолютно нерухомий, його обличчя ховалося в темряві, тільки біле волосся у хвості підсвічував місяць. На кілька секунд сяйво вихопило його обличчя, і я зловила на собі його зосереджений погляд. Він розвернувся й пішов у напрямку свого табору, розчинившись у тінях лісу, ніби його там і не було.