Розділ 26

​Розплющивши очі, насамперед я вистрибнула зі спальника і стягнула куртку. Ледь не спеклася в ній, як курка в духовці.

​Голова розколювалася, а в роті пересохло настільки, що язик прилипав до піднебіння. Виповзла з намету, швидким кроком наблизилася до бутля й наповнила чашку водою. Напившись, як верблюд на кілька днів уперед, я з полегшенням зітхнула. І попленталася назад.

​Голова почала пульсувати, і в уривках пам’яті я намацала кілька думок: ніч... напівпрозора дівчина... шепіт, який лунав прямо в моєму мозку.

Бляха.

Мене пересмикнуло. По тілу поповзли холодні мурашки.

Це ж був сон? Просто дуже реалістичний. Ну, перевтомилася, з ким не буває. Зі мною от вже бувало, нещодавно.

Згадала про розповідь Ліки. Але ж після того вона нічого подібного не згадувала? Тим паче вони з Владом гуляли вночі, ті тіні таке могли витворити з нашою дівочою фантазією, що ух.

Хіба ні?

​Я намагалась заспокоїтися і впевнити саму себе, що мені знову привиділося.

Привидів не існувало. Якби існували, інтернет був би забитий фото- й відеодоказами, чи не так? А зараз там тільки хаос зі згенерованих ШІ картинок та зображення з творчості письменників і кіношників-фантастів.

​Ну не могло бути, щоб з усіх на цілому світі людей тільки я та Ліка щось таке бачили. Я відмовлялася в це вірити, крапка.

Намагаючись зацементувати цю раціональну думку в голові, я раптом відчула, що в мій ніс б'є різкий сморід.

Зморщилася й прикрила його рукою.

​— Фу, Боже, що здохло у нас біля намету? — високим голосом скрикнула Ліка й виповзла назовні, скривившись.

​З інших наметів почали вилізати сонні волонтери. Хтось кашляв від їдкого смороду, хтось блював у кущах.

Я повернулась, обвівши поглядом табір, й помітила, як кривилась Аліна Олександрівна, заглядаючи в намет із продуктами.

У повітрі тягнуло гнилим, застояним болотом і зливною ямою.

І як я не відчула цей сморід одразу? Ну, не міг же він з'явитися зараз в одну мить. От що спрага робила з людиною.

​— Владе, не йди сюди, тут можна ноги протягнути! — кинула Ліка кудись убік і швидко пішла, затуляючи ніс рукою та стримуючи блювотні позиви.

​Я подивилася їй услід і побачила, як до нашого табору наближаються Юра, Влад та Сашко.

Не в змозі більше терпіти цей запах подалася за Лікою, але чомусь сморід не ставав меншим.

Хлопці зупинилися на півдорозі, побачивши, що ми прямуємо до них.

​— У вас теж усе протухло? — випалив Влад, морщачи ніс.

​Юра досі виглядав так, ніби його пропустили через м'ясорубку, але вже не горбився, як учора. Плечі хлопця були напружені, а щелепи міцно зціплені.

Його погляд блукав нашим табором, який потонув у хаосі, та зрештою зупинився на мені. Ліка, лише мовчки кивнула, прикриваючи рот долонею.

​— Ну, а чого ви хотіли? — Сашко театрально поправив окуляри на переніссі. Виглядав він значно краще ніж вчора. — Сьогодні ж п'ятниця тринадцяте.

​Влад нервово хихикнув.

— Серйозно? — Ліка здригнулася, але теж видавила з себе щось схоже на усмішку. — Ніколи не вірила в таке, але, судячи з усього, я конкретно чогось не знала про цей світ до приїзду сюди.

​Вона багатозначно глянула на мене. Я ковтнула. Мені було зовсім не до сміху. Відчула, як по спині стікає крапля холодного поту. Зловила погляд Юри на Сашка. На його обличчі не було й натяку на усмішку. Він дивився на хлопця таким пильним поглядом, що жарти мали б застрягти в того в горлі, але Сашко цього навіть не помітив.

​— Відставити паніку! — гучний голос Аліни Олександрівни перекрив галас. Вона стояла поруч із куратором хлопців, розводячи руками. — Вчора була аномальна спека, плюс сорок на сонці. Сумки-холодильники просто не витримали такого навантаження. М'ясо і молочка зіпсувалися. Збираємо гроші, зараз машина поїде в Ужгород за новими припасами. Як бонус вам до потріпаних нервів, — вона перевела погляд на дівчат, які хапалися за животи, — й нутрощів, можете скласти список і дати гроші на щось смачненьке для себе. Тільки не нахабнійте, не вантажівкою везтимо.

​Я видихнула, вчепившись у цю фразу, як у рятувальне коло. Спека, жодної містики. Слава яким-небудь Богам.

Кожен звук металу об камінь сьогодні змушував мене здригатися. Лопата постійно вислизала з вологих долонь.

Незвично мовчазний Макс, колупався у своєму квадраті, кидаючи погляди то на мене, то на Юру, й, голосно зітхаючи, штрикав землю лопатою.

​Натомість Сашко не затикався, сиплючи жартами про прокляття древніх гробниць та число тринадцять, а Влад голосно реготав, підтримуючи друга, хоча, як і вчора, іноді відходив подивитися, як справи у Ліки.

​Лопата, певно, вдесяте зіслизнула з моїх рук, і держак боляче вдарив по великому пальцю на нозі.

— Трясця, — вилаялась я крізь зуби, присівши та потираючи забите місце.

​Чиясь тінь повністю закрила мене від палючого сонця.

Юра уважно пробігся поглядом по моєму обличчю, затримавшись на тремтячих руках, які я миттєво спробувала сховати, вставши на повний зріст.

​— Потрібна допомога? — він подивився на лопату, яка лежала біля моїх ніг.

— Ні, я в нормі, — огризнулася я, хоча голос зрадницьки тремтів.

​Не вистачало, щоб він знову робив мою роботу. Тоді втрачався будь-який сенс того, що я взагалі сюди просилася та приїхала. Як я могла мріяти стати археологом, коли щось таке банальне, як втома чи зіпсуті продукти, одразу вибивали ґрунт з-під ніг.

​Я була зла на саму себе й, звісно, одразу пошкодувала про різкий тон, але пояснювати хлопцю щось не було сил узагалі.

Нахилившись узяла лопату і взялася до роботи.

​Холодні пальці Юри випадково черкнули по моєму зап'ястю, і я мимоволі затамувала подих. Хлопець трохи схилив голову, вдивляючись мені прямо в очі, ніби намагався прочитати там щось, що я приховувала. На секунду його губи розімкнулися, він явно хотів щось сказати, але натомість лише глянув на мою шию, сильніше стиснув щелепи, кивнув і, забравши руку, мовчки повернувся до своєї бровки.