Розділ 25

Зйомки тривали пів дня. За цей час ми встигли збігати у свій табір, пообідати, полежати в тіньочку, і вперше за всі дні тут я навіть прослухала кілька розділів аудіокниги, спостерігаючи, як поруч весело воркують Влад та Ліка. А от Юра із Сашком цього разу залишилися у своєму таборі. Після того як за машиною телевізійників закрилися ворота, нас нарешті покликали працювати. Хоч душа тягнулася до нових знахідок й ми ніби й відпочивали, я відчувала якусь дивну нестачу сил.

— Ну що, зірки телебачення, автографи вже роздаєте, чи треба в чергу ставати? — Макс підійшов до мого квадрата, сперся на лопату і театрально схилив голову.

Сашко лише відмахнувся, втомлено протираючи окуляри.

— Автографи тільки за гроші, — хихикнула я, підігравши хлопцю.

Він здивовано підняв брову.

— Нє, ну а шо? — награно промовила я. — Ти бачив, у якому прикиді я з'явлюся на екранах країни? Потрібно ж за щось апгрейднутись. Заїжджена фраза, про те, що викидати сміття треба теж гарною, набула для мене нового сенсу.

Максим голосно розсміявся.

— Готовий профінансувати твій лук, якщо до автографа додасться спільна фотографія!

Ми вдвох залилися реготом.

Різко і з гучним хрускотом на сусідньому квадраті встромилася в землю лопата. Машинально повернулась на звук. Юра стояв, обіпершись двома руками на держак, і важко дихав. Грудна клітка швидко здіймалася під вологою футболкою. Погляд хлопця з-під насуплених брів був прикутий до Макса, а губи стиснуті в тонку лінію.

Довелося працювати вдвічі швидше. Майже пів дня ми втратили через ці зйомки, і Тамара Іванівна лютувала, рішуче налаштована надолужувати згаяний час.

Влад працював напрочуд мляво. Ліка, як і планувала, відпросилася чистити й складати кераміку, і хлопець не знаходив собі місця. Кожні десять хвилин, за моїми відчуттями, він кидав лопату і знаходив життєво важливу причину відлучитися: то йому різко захотілося пити, а на простягнуту Юрою пляшку води він подивився, як на кобру, й зірвався з місця, сказавши, що хоче ще й вмитися, бо надто спекотно. То треба було терміново поміняти рукавиці. То він згадував про якусь надважливу справу, яка не могла чекати. Усе це робилося виключно для того, щоб пробігти повз намет, де сиділа Ліка. Ми з хлопцями лише співчутливо перезиралися.

І я зловила себе на думці, що мене їхні «лямурні» справи вже майже не чіпляли. Майже. Просто звикла й звертала на це все менше і менше уваги. Сенсу мучити себе далі не було.

Тим паче я відчувала, що з кожною годиною лопата ставала дедалі важчою. Тіло мляво піддавалося рухам, хоч розум і бажав працювати швидше, щоб знайти ще щось цінне й встигнути зробити якомога більше до нашого від’їзду, який чомусь швидко наближався.

Сашко сьогодні працював напрочуд тихо. Він був червоний, майже не жартував і постійно тер скроню, наче його мучила мігрень. Юра також робив усе набагато повільніше, ніж зазвичай. Він працював, міцно зціпивши зуби й роблячи невеликі перерви, щоб попити води, і кидав чіпкі погляди на кожного, хто підходив до нас. А ще час від часу його погляд затримувався на мені.

Ближче до вечора мені стало зовсім зле. Медальйон, який я знову забула лишити в таборі, немовби тягнув мене до землі своєю вагою, хоч його метал і приємно холодив шкіру.

З останніх сил я тримала держак лопати пальцями й мляво рухала нею туди-сюди.

Макс підійшов уважно розглядаючи моє обличчя, його брови зійшлися на переніссі.

— Єво, все добре? Ти знову якась бліда.

Через силу всміхнулася, відчуваючи неприємну слабкість у колінах.

— Все нормально, Максе, день видався трохи емоційним... — я зробила крок назад, моя нога зачепилася об великий камінь, який я ж сама відкопала десь годину тому. Миттєво зникла рівновага.

Лопата випала з рук, і я відчула, що лечу спиною назад.

Макс злякано кліпнув очима і незграбно смикнувся вперед, але явно не встигав.

Я вже приготувалася до удару потилицею об бровку квадрата, але сильна рука жорстко перехопила мене за талію за кілька сантиметрів від землі, ривком притискаючи до грудей власника.

Я відчула біля вуха важке уривчасте дихання. Повернула голову і зрозуміла, що напівлежу в руках Юри. Погляд хлопця свердлив Макса.

Макс миттєво знітився, пробурмотів щось невиразне і, опустивши очі, швидко позадкував на свій квадрат.

Юра обережно поставив мене на ноги. Але руки з моєї талії прибрав далеко не одразу, затримавшись на кілька секунд довше, ніж мав би. Мабуть, щоб упевнитися, що я більше не завалюся, як Пізанська вежа. Холод його пальців немов би обпікав мою шкіру через тканину і я мимоволі стиснулася від цього відчуття. Хлопець мовчки нахилився, підняв мою лопату і став на моє місце, просто почавши зачищати ґрунт замість мене. Його плечі напружено здригалися з кожним рухом, а на скроні виступили дрібні краплі поту.

Ми працювали, як прокляті, до самісіньких сутінків. Трохи відпочивши мене загризла совість, і я майже силою відібрала лопату в Юри, який не дуже й хотів її віддавати. Після невдалої спроби я просто стала на його місце, беручи його лопату, й почала зачищати його бровку. З гучним, втомленим зітханням він усе ж помінявся зі мною місцями, перед тим акуратно прибравши той самий злощасний камінь з-під моїх ніг.

Коли археологиня нарешті дала відбій, ми нагадували збіговисько зомбі. Так нормально і не повечерявши, я нашвидкуруч перекусила бутербродом і просто завалилася в намет. Втома була такою сильною, що я провалилася в сон, щойно моя голова торкнулася згорнутої кофти, яка замінювала подушку.

Але він полегшення не приніс.

Я прокинулася посеред ночі від нестерпного відчуття спраги. У горлі пересохло так, ніби я спала посеред пустелі Атакама. Ліка поруч важко дихала тихо постогнуючи згорнувшись калачиком.

Протягнувши руку, я погладила її по плечу кілька разів, доки вона не розслабилася. Намацала в темряві куртку, накинула її на плечі й тихо розстебнула блискавку намету.