Розділ 24

Єва

Я сиділа на розкладному стільчику біля нашого намету. Біля ніг парувало гаряче горнятко з кавою, і я чекала, поки вона трохи охолоне. Дивлячись, як спадає ранковий туман і тремтять краплі роси на траві, занотовувала побачене в блокнот. Ця містична, дещо похмура атмосфера ранкових Карпат так і просилася на папір — у голові вже крутилося кілька ідей для нових оповідань, і я хотіла зберегти описи, поки була ще тут.

Взяла смартфон, зробила кілька кадрів і невелике відео на пам'ять. Крім ліхтарика і камери, ця залізяка в нашій глушині ні на що більше не годилася. Можливо, воно й на краще: це змушувало жити тут і зараз, а не постійно втикати в екран, як у повсякденному житті. А ще залишався невеличкий шанс, що Аліна Олександрівна через відсутність зв'язку так і не зідзвонилася з мамою і не повідомила про той наш інцидент. А значить, була надія уникнути грандіозного прочухана. Треба буде якось обережно промацати цей момент із керівницею.

Зітхнула й перевела погляд на місце поруч. Там, по самі вуха загорнувшись у плед, сиділа Ліка. Дівчина безперестанку терла шию і мляво кліпала, намагаючись прокинутися.

— Таке відчуття, ніби я собі горло передавила кофтою, — пробурмотіла вона, мружачись від вранішнього світла. — Треба буде на ніч щось інше вдягати. А ще якесь дике жахіття снилося. І взагалі, я ледве очі роздерла. Сили ніби кудись витекли, і сон їх не відновив ні на краплю.

Я мовчки кивнула, бо й сама почувалася так, ніби всю ніч гарувала на квадратах із лопатою.

Табір потроху прокидався, туди-сюди ходили сонні волонтери. Вдалині почувся шурхіт кроків. Ми синхронно повернули голови на звук і побачили, як до нашого табору прямують хлопці. Усі троє були вже зібрані, з наплічниками та в робочому одязі.

Ліка миттєво відсторонилася від мене, глибше ховаючись у свій плед.

— Ви що, сьогодні вирішили пародіювати жайворонків? — здивовано спитала вона, коли трійця підійшла ближче. — Нам, совам, ці пернаті не до душі, так і знайте.

Владлен розплився в широкій усмішці, явно радіючи можливості побачити дівчину зранку. Ну звісно, здогадайтеся, хто саме притягнув Юру і Сашка сюди в таку рань? Я втомлено зітхнула, але вже не дивувалася.

— Вирішили випити кави разом із вами перед роботою, — бадьоро відзвітував він, підіймаючи своє похідне металеве горнятко. — Ми вже готові. Покавуємо й гуртом рушимо на квадрати.

Ми з Лікою багатозначно перезирнулися. Певно, подруга ще не сказала своєму хлопцеві головної новини: сьогодні вона збиралася проситися знову чистити кераміку. Влад явно не очікував, що працюватиме без неї, якщо керівництво погодиться, звісно, а Ліка мовчала.

— Вставати сьогодні було просто нереально, — поскаржився Сашко, важко сідаючи на колоду біля вогнища і потираючи обличчя. — А ще, уявляєте... я, здається, сновида.

Ми з Лікою спантеличено перезирнулися, а потім глянули на хлопців. Влад знизав плечима, а Юра мляво кивнув, підтверджуючи.

— Як це? — Ліка шоковано витріщилася на хлопця, а я ледь не перекинула ногою горнятко, трохи розхлюпавши чорний бадьорливий еліксир на траву.

— Ага. Прокинувся серед ночі надворі. Голова розколювалася так, що думав — лусне... Добре, що Юра не спав і привів мене до тями.

Перевела погляд на Юру. Він стояв трохи осторонь, спершись плечем на стовбур дерева. Виглядав хлопець сьогодні не так, як завжди. Під очима залягли глибокі, темні тіні, які різко контрастували зі шкірою, що здалася блідішою, ніж учора. Волосся було недбало зібране у хвіст, а його вічно рівна постава кудись поділася. Плечі опустилися, спина зсутулилася. 

Він що, захворів? Чи це виснаження від нашої важкої роботи? Хоча не дивно, Юра й так надто довго тримався живчиком.

Погляд хлопця був сфокусований на порожній пластиковій пляшці, яку він повільно, механічно крутив у руках. Пластик тихо хрустів під його пальцями.

Я закрила блокнот, почепила на нього ручку й закинула в намет. Мовчки піднялася, підійшла до хлопця й м'яко потягнула пляшку на себе.

Юра здригнувся і різко підняв на мене погляд.

Я лише ледь помітно усміхнулася, взявши пляшку, підійшла до бутля, накачала помпою прохолодної питної води й повернулася. Коли я простягнула йому пляшку, наші пальці на мить зіткнулися. Його шкіра була крижаною. Набагато холоднішою за воду всередині.

Він повільно обхопив пластик обома руками. Юра не відривав очей від пляшки кілька секунд, а потім повільно підняв погляд на мене. Його губи ледь прочинилися, а важка, похмура лінія щелепи раптом розслабилася. Він дивився на мене невідривно, ледь помітно кліпнувши. Кадик на шиї хлопця нервово сіпнувся.

Тю, чого це він так дивно дивиться?

Я відчула, як мої щоки починають палати.

— Ти себе нормально почуваєш? — ніяково спитала я, кашлянувши, і знову провела по ньому оцінним поглядом. — Якийсь хворобливий вигляд маєш. Може, провести тебе в медпункт?

Юра кліпнув ще раз, ніби скидаючи з себе заціпеніння.

— Ні, дякую. Я в нормі, — хрипло відповів він.

Можливо, все ж таки захворів.

— Ну, дивись, не переоцінюй свої сили. Ти нам здоровий потрібен, — кинула я, поспіхом відвела погляд і повернулася до свого місця та кави, яка вже встигла охолонути.

На розкопках панувала метушня. Щойно ми підійшли до квадратів, як нас одразу ж завернули назад.

Як виявилося, приїхали репортери з телебачення знімати сюжет про розкопки. Робота тут же зупинилася так і не почавшись. Всюди встановлювали світло, тягнули якісь дроти. Нам же наказали відійти за сигнальну стрічку і просто спостерігати, щоб не потрапити в кадр.

Ліка з Владленом всілися віддалік, у тіні мурів, про щось воркуючи. Сашко поруч витягував шию, цікавлячись процесом зйомки, і з інтересом розглядав знімальну команду.

Юра ж стояв збоку від мене, спершись на мур, періодично попивав воду з пляшки й кидав пильні погляди в натовп.

Навколо миготіли люди: медсестра Ніна Анатоліївна принесла аптечку, кидаючи зацікавлені погляди в бік знімального майданчика. Консультант експедиції Томаш крутився неподалік, щось розповідаючи члену знімальної групи, а головний археолог поправляв комір сорочки, готуючись до інтерв'ю. Тамара Іванівна ж зітхала й бурмотіла щось про знову зірваний робочий день.