Розділ 23

Юра

Я змусив себе відірватися від її зап'ястя. Повільно випустив повітря, відчуваючи, як у грудях болісно натягується і рветься якась невидима струна, й розплющив очі. Лише тоді розвернувся до Ліки.

Дівчина лежала непритомна, з моторошними червоно-синіми слідами на горлі, але дихала рівно. Я підніс праву руку. Світло браслета блимнуло, ніби лампа, якій не вистачає напруги, але магія все ж тонким, гарячим струменем потекла під шкіру Ліки.

Кожна секунда цього лікування відлунювала в голові глухими ударами молота. Перед очима попливли чорні плями. Мене почало бити дрібним дрожем. Синці на шиї Ліки повільно розчинилися, залишивши лише бліду шкіру. Накривши дівчину спальником, я схопив Сашка за комір і поволік до виходу. Виштовхнувши його важке тіло назовні, розвернувся і зробив короткий пас рукою. Розірвана блискавка намету зійшлася з тихим шелестом. На ранок вони нічого не згадають, хіба що уривки моторошного сну.

Назовні кілька людей лежали просто в траві, ще в когось був розчахнутий намет — з нього, певно, намагалися вибігти на крик. Але магія спрацювала як треба, наславши на весь табір сон.

Я заплющив очі, вишкрібаючи з резерву останні краплі сил. Різко розвів руки й плавно опустив їх донизу.

Невидима хвиля розійшлася табором, підхопила сплячі тіла людей й акуратно перенесла їх до наметів. Блискавки на тентах зачинилися самі собою, а на людей опустилася хмара забуття. Усе, що вони чули чи відчували протягом останніх хвилин, комусь здаватиметься химерним маренням, а хтось просто не згадає нічого. Магія забуття Стража. Не така тотальна й жорстка, як у Стирачів, але її цілком вистачало для людей, які побачили або почули те, чого не мали.

Ноги підкосилися. Я важко впав на одне коліно, хапаючи ротом повітря і спираючись долонями у вологу землю. Забагато магії витратив за раз у цьому світі, беручи до уваги, скільки днів я вже був тут без належного підживлення.

Раптом я вловив різкий, їдкий запах. Гіркий сморід тліючого дерева і плавленого металу.

Мене ніби вдарило струмом. Дихання перехопило. Це був той самий нудотний сморід, який в'ївся мені в пам'ять назавжди. Запах тієї ночі, коли не стало батьків.

Я рвучко сіпнув головою вдивляючись у темряву між деревами. Серце гатило в ребра як божевільне. Навколо не було жодного руху чи магічного коливання.

Я з шумом видихнув і провів тремтячою рукою по обличчю, змахуючи холодний піт. Галюцинації. Порожній резерв завжди грає з розумом злі жарти, витягуючи на поверхню найглибші страхи.

Змусивши себе піднятися, я підійшов до Сашка, який лежав у траві за кілька метрів від намету дівчат. Доволі грубо поплескав його по блідих щоках.

— Гей. Сашко! Вставай.

Хлопець повільно розплющив очі. Кліпнув раз, другий, фокусуючи на мені мутний погляд. Він сів і обхопив голову руками.

— Що... — його голос хрипів. — Де ми?

Сашко злякано озирнувся, намагаючись розгледіти хоч щось у темряві під світлом місяця.

Присів біля нього, сховавши руки в кишені, щоб він не бачив, як вони тремтять.

— Ти сновида, виявляється, — я з останніх сил додав голосу жартівливих ноток. — Ходив уві сні. Добре, що я не спав.

Сашко зблід ще більше та судомно потер потилицю, наче намагаючись щось згадати.

— Капець... я і не знав, — пробурмотів він, із жахом дивлячись на свої руки.

— Ти щось пам’ятаєш? — я вдивився в очі хлопця, чіпляючись за крихти надії.

Сашко похитав головою.

— Тільки те, що в мене дико боліла голова і я ліг спати в наметі.

Я опустив голову й зітхнув. Як і очікувалося. Мовчки підхопив хлопця під руку, перекинув через своє плече, і ми важко пошкандибали геть від табору дівчат. Сашко ледь перебирав ногами, навалившись на мене майже всією вагою, а я також тримався з останніх сил.

У голові пазл намагався скластися в єдину, паршиву картину.

Панрі підкинув артефакт, щоб його активував дотик людини. Навіщо? Невідомо. Тепер ця річ використовує Єву як батарейку, повільно висмоктуючи з неї життєву енергію і підживлюючи місцевих духів. Щоб що? Невідомо.

Напад Сашка… Навряд чи це справа місцевих привидів, яких підживив фонячий артефакт. Духи діють хаотично, вони сліпо тягнуться до живої енергії. А тут була чітка мета.

Панрі. Він особисто керував хлопцем. Цей щур, можливо, хотів по-тихому забрати кулон назад і направив свою маріонетку до Ліки, бо міг побачити його в неї на шиї раніше. Але медальйону вже там не було. Що сталося потім? Панрі настільки розлютився через зірваний план, що вирішив просто задушити дівчину? Чи цей дрібний контрабандист банально не втримав контроль над складним закляттям підпорядкування, коли ціль несподівано зникла, і його маріонетка просто злетіла з котушок? Й навіщо йому знімати артефакт? Тобто мета не підживити місцевих духів, а просто зняти печатку? Щоб що?

Хай там як, відомо тепер було точно одне: Панрі нікуди не втік. У цій магічній пустелі, не маючи дорогого кишенькового порталу, він просто не міг відійти від точки переходу далі, ніж на десяток кілометрів, щоб не вигоріти. Він, як пес на ланцюгу, змушений сидіти тут. Серед нас. Як я і думав.

Моя вільна рука стиснулася в кулак так, що нігті до болю вп'ялися в долоню.

Викликати Раду? Попросити підкріплення? Я гірко всміхнувся. У світ людей підкріплення Стражів не приходить просто так. Щоб відкрити стабільний портал для бойового загону, потрібен колосальний резерв. Та й чи вислали б вони його через одного дрібного контрабандиста? Навряд.

А от якщо Рада дізнається, що артефакт такого рівня активовано серед сотні смертних, вони не шукатимуть злодія, як я. А одразу запустять Протокол Колективного Стирання. Так, це дасть їм час знайти негідника, але якою ціною?

Стирачі просто «вимкнуть» мізки всьому табору, щоб зберегти таємницю. Грубе масове стирання не минає безслідно — воно випалює нейронні зв'язки. Люди прокинуться порожніми, дезорієнтованими оболонками. Єва забуде не лише мене чи цей ліс. Стирання назавжди вб'є частину її справжньої особистості, тієї неймовірної щирості, яка робить її собою.