Розділ 20

Єва

У наметі було душно. За день він настільки прогрівся на сонці, що зараз перебування всередині відчувалося як у парильні. Я сиділа на карематі, намагаючись вирішити: повзти до вечірнього вогнища чи залишитися тут. Фізична та моральна втома змішалися, утворивши такий собі невеселий коктейль. Але задуха натякала, що треба десь перекантуватися ще хоча б годинку, поки температура трохи не впаде. Паритися тут, як сарделька, зовсім не хотілося.

Полог відкинувся, і всередину пірнула Ліка. Вона радісно усміхнулася й підморгнула.

— Єво... Ти просто не уявляєш. — Дівчина хіхікнула в долоню, а потім, трохи зібравшись, усміхнулася ще ширше: — Ми стояли там, на полі, і він... Влад щойно запропонував мені зустрічатися. Офіційно. Сказав, що я йому дуже подобаюся.

Пальці стиснулися в кулаки, в у грудях почало пекти.

— Клас, — мій голос прозвучав глухо і сухо. Я прикусила губу. — Я думала, ви вже давно зустрічаєтеся. Що ж це він так гальмував? А до цього ви, типу, просто друзями були? Якісь дивні стосунки у вас, — вирвалося в мене різкіше, ніж я хотіла.

Накопичена образа прорвалася крізь тріщини мого пошарпаного морального стану. Задуха дурманила й тиснула на голову так сильно, що стримувати емоції більше не виходило.

Ліка кліпнула. Її усмішка повільно сповзла, звільняючи місце збентеженню.

— Ти чого так? — подруга ніби згорбилася. — Я зараз зовсім не розумію твою реакцію... поясни, будь ласка.

Її ніби підмінили: щойно вона сяяла від щастя, а зараз мала вигляд побитого цуценяти. Мене кольнула совість, але тримати це в собі я більше не могла. Було надто боляче. Я просто не мала на це сил.

— Тому що мені боляче, Ліко! — випалила я, відчуваючи, як горло стискає гарячий спазм. — Так у біса боляче. Тому що він сподобався мені ще в перший день знайомства.

Подруга здивовано округлила очі й прикрила рот рукою. З її вигляду було ясно, що вона дійсно цього не помічала. Напевно, просто була засліплена власними почуттями. Я змахнула зрадливу сльозу.

Ліка підсунулася ближче й підняла руку, щоб торкнутися моєї, але завмерла на півдорозі, стиснувши пальці в кулак.

— Єво... — її голос здригнувся. — Чому ти мовчала? Твою ж… Якби я тільки знала... Я б ніколи з тобою так не вчинила. Якщо тобі так боляче, я прямо зараз піду і все розірву. Я не хочу... Я...

Вона накрила долонями обличчя і здригнулася.

— Пробач... Я була такою неуважною до тебе, поринула в це з головою… Вибач, — додала вона пошепки.

Тієї ж миті вся моя злість випарувалася, мов повітряна кулька, яку проткнули голкою.

— Не треба, — я з шумом видихнула й похитала головою, торкаючись її плеча. — Ти вибач. Просто зірвалася, втомилася... Я вже змирилася, правда. У вас взаємні почуття, ти не повинна приносити себе в жертву через мої дурні симпатії. Щоб страждали всі втрьох? Який у цьому сенс? Усе гаразд, чесно.

Я натягнула на обличчя усмішку. Ліка недовірливо шморгнула носом, а потім рвучко обійняла мене. Ми просиділи так з хвилину. Аж поки не зрозуміли, що зараз просто знепритомніємо від спеки.

— Ходімо провітримося, поки не задихнулися, — сказала подруга, відсторонившись.

Я кивнула й прихопила вітрівку, а вона — плед, і ми виповзли назовні, застібнувши за собою тент. Ліка потерла шию.

— От же ж… Слухай, ця штука така важка, — вона потягнулася до масивного кулона. — Шия від нього вже ниє, і метал якийсь вічно холодний. Забула залишити його всередині.

Вона стягнула шнурок через голову.

— Давай сюди, — я забрала медальйон і одразу накинула собі на шию. Залазити назад у ту душну пароварку, щоб покласти його, зовсім не хотілося. Нехай побовтається на мені годинку, нічого страшного.

Звісно, його вага трохи відчувалася, але не приносила сильного дискомфорту, а крізь вітрівку холод металу був майже не відчутним. Ми рушили до вогнища, де вже зібрався наш табір, і... я майже одразу перетнулася поглядом із Юрою. Він стояв біля колод, про щось розмовляючи з Владом.

Ну звісно, вони теж тут… Тепер Влад, певно, стирчатиме поруч невідривно. Я важко ковтнула.

Погляд Юри ковзнув туди, де висів медальйон. Він раптом затнувся на півслові, так і не договоривши фразу Владу. Його плечі миттєво скам'яніли, а щелепа стиснулася так, що на вилицях виразно проступили жовна. 

Що знову не так? Він постійно буде тригеритися, коли бачитиме цю залізяку?

Я взяла медальйон і, щоб не дратувати хлопця, просто закинула його собі під вітрівку. Юра повільно підняв очі, і наші погляди знову зустрілися. Я спробувала усміхнутися йому, але він не відповів.  Натомість хлопець машинально зробив короткий крок назустріч. Його руки стиснулися в кулаки, а по моїй спині миттєво пробіг табун мурашок. Він свердлив мене таким поглядом, що ставало ніяково, і я абсолютно не розуміла чому. Певно, потрібно було уважніше слухати його історії про міни й снайперів, бо я, бляха, так і не зрозуміла пояснень, чому цей медальйон його так дратував.