Розділ 18

Надвечір спека нарешті спала, і на спортивному майданчику, що залишився від закинутого табору й розташовувався праворуч від корпусу з душовими, хлопці вирішили пограти у волейбол. Ліка потягнула мене дивитися на гру Владлена. Я не хотіла залишатися на самоті, тому довелося йти, хоча я б із радістю просто посиділа біля вогнища чи завалилася спати в намет. Відпочинок тут був на вагу золота.

​Ми зручно вмостилися на трибунах, вибравши найменш побиту часом лавку. Трохи вище від нас уже влаштувалася та сама нерозлучна трійця. Вони, звісно ж, не могли пропустити можливість покрутитися там, де грають хлопці. Дівчата показово голосно сміялися і час від часу стріляли очима в бік майданчика, але я намагалася не звертати на них уваги.

​Ліка все ще була якась млява, але радісна. Їй на диво сподобалося займатися очищенням знахідок, чому я була безмежно рада. Можливо, нарешті заразиться моїм археологічним ентузіазмом.

​— Єво, — покликала вона мене, дивлячись, як Влад завзято стрибає біля сітки.

— Ммм? — перевела я погляд з хлопців на подругу.

— Якщо я спробую попроситися і завтра допомагати зі знахідками, ти не будеш проти?

​Я здивовано витріщила на неї очі.

— Ні, звісно, чому я маю бути проти?

​Подруга радісно усміхнулась, торкнувшись медальйона, який тепер висів у неї на шиї поверх футболки.

— Ну, думала, що ти хочеш, щоб я була поряд вдень, — глянула на мене вона.

— Це, звісно, круто, але ж якщо тобі щось подобається, то я ніколи не стану тобі на заваді, — сказала я, мазнувши поглядом по Владлену.

— Дякую, люба! — вона міцно обійняла мене, і я відчула прохолоду медальйона на шкірі.

​Це так метал швидко холоне? Ніби ще не дуже холодно…

​— Ти вже сказала…? — я кивнула в бік хлопців.

— Владу? — її щоки трохи почервоніли, й вона глянула на причину цієї фарби. — Ще ні. Я не знаю, чи взагалі мені дозволять, але розумію, що він може засмутитися. Мені теж хотілося б, щоб він був десь поруч, але коли в мене ще буде шанс потримати в руках стільки археологічних знахідок?

​Я кивнула, бо як ніхто розуміла її почуття.

​— До речі, про поруч… — вона перевела погляд на мене й лукаво примружилась. — Що у вас з Юрою?

​Я шоковано витріщила на неї очі, а потім закотила їх догори й зітхнула. Ну звісно, вона помітила, що, крім неї, я активно почала спілкуватися з хлопцем.

— Гіперопіка.

— Ммм? — вона здивовано підняла брову.

— Ну, він просто дуже хороший друг, який…

​Ліка пирхнула, а я замовкла.

— Що?

— Єво, ну ти даєш! — дівчина голосно розсміялась, подивившись на хлопців.

​Я насупилась і теж перевела погляд на поле. Мій погляд якраз наткнувся на Юру, який грав напрочуд жорстко, навіть агресивно. Його рухи були різкими, а подачі — такими потужними, що м'яч ледь не збивав суперників з ніг.

​Нічого собі, а на вигляд такий милий хлопець.

​— То… — почала я, але побачила, як м'яч після невдалого пасу відлетів за межі поля і покотився просто до моїх ніг.

​Нахилилася, щоб підняти його, і тієї ж миті почула, як один із хлопців із сусіднього табору, високий і самовпевнений блондин, гучно крикнув:

— Обережно, Єво, тільки не роздави його! Нам ще грати!

​Кілька хлопців на полі коротко реготнули. З верхнього ряду трибун миттєво долинуло знайоме уїдливе хихикання. Трійці цей тупий жарт явно припав до смаку. Мої щоки миттєво спалахнули, а рука з м'ячем завмерла в повітрі. Вчора ці ж дівчата, тепер цей ідіот…

​Зціпивши зуби, я мовчки кинула м'яч назад на майданчик.

​Але до жартівника він не долетів. Юра різко зробив крок уперед і перехопив мій пас у повітрі. На якусь мить повисла напружена тиша, а потім повітря розітнув глухий, жорсткий звук. Хлопець з такою силою вгатив м'ячем у землю просто біля ніг блондина, що той аж злякано відсахнувся.

​— Я пас, — крижаним тоном кинув він.

Юра розвернувся і, не звертаючи уваги на обурені вигуки гравців, попрямував просто до нас.

​Опустившись на лавку поруч зі мною, він схрестив руки на грудях. Перш ніж знову вперти важкий погляд у блондина, Юра на мить обернувся й глянув вище — туди, де сиділа трійця. Я не бачила його обличчя, але їхнє уїдливе хихикання різко обірвалося, і зверху повисла повна тиша.

​Ліка мстиво пирхнула. Вона з неприхованою насолодою озирнулася на притихлих дівчат і нагородила їх демонстративно-переможною усмішкою. Й лише після цього перевела спопеляючий погляд у бік жартівника на полі.

— Так йому й треба, бовдуру! Потрібно було йому в голову зарядити! — заявила вона так гучно, щоб дівчата нагорі точно почули кожне слово, а потім тепло й підбадьорливо стиснула моє плече. — Єво, ти в мене просто красуня, навіть не думай брати до голови слова якогось ідіота, чуєш? — Ліка перевела погляд на хлопця й хитро примружилася: — Правда ж, Юро?

​Заскочений зненацька цим прямим запитанням, Юра ледь помітно здригнувся. Його грізна, напружена поза на мить втратила свою монолітність. Він якось незграбно повів широкими плечима, стиха кашлянув у кулак, а його шия почервоніла.

​Проте, попри очевидне збентеження, хлопець не став відмовчуватися чи ховати очі. Його погляд зустрівся з моїм, і він серйозним, хрипкуватим голосом відповів:

— Правда.

​Я відчула, як спалахнули мої щоки, й готова була прибити подругу. Ну хто ж таке питає? Що, вона думала, відповість мій друг, який останніми днями тільки те й робив, що мене гіперопікав? Ну, Ліка… Як завжди, що в голові, те й на язиці. Прямолінійна як стовп. Цікаво, що б вона робила, якби хлопець промовчав? Хоча це ж Юра…

​Ліка задоволено гмикнула, переводячи погляд з нього на мене, й усміхнулась.

— Ой, знаєте, — вона рвучко підвелася, обтрушуючи шорти. — Піду-но я ближче до поля, забула дещо Владу сказати.

​Щойно Ліка зробила кілька кроків у бік майданчика, Владлен помітив її. Він миттєво втратив інтерес до гри, махнув хлопцям рукою і попрямував назустріч.