Розділ 17

Уперше за кілька днів нам не треба було підриватися вдосвіта, щоб чергувати. Ми, вільні, як той Добі, відсипалися.

Прокинувшись, я лежала в спальнику, вивчаючи поглядом дах намету, і думала про те, що ми з Лікою так і не обговорили наші… видіння. Увечері на це просто не залишилося сил, а зараз... мені зовсім не хотілося повертати ні себе, ні подругу в той стан безвихідного страху. Можливо, нам узагалі все це лише примарилося, адже бачили ми різне. Я вирішила поки не заглиблюватися в ці містичні роздуми, тим паче, що їх уперто витісняло інше. У грудях досі неприємно щеміло від учорашніх слів дівчат.

Хай як би мені хотілося, щоб їхні уїдливі коментарі щодо моєї фігури пролітали повз вуха… Хай як би я не старалася тримати обличчя. Вони все ж уміли жорстоко вибити ґрунт з-під ніг.

Залишок вечора на дискотеці минув не так уже й погано. Ліка, звісно, відривалася на повну, час від часу вибігаючи потанцювати в центр, але залишалася поруч усе ж частіше, ніж на танцполі. Юра чомусь теж тримався з нами. Якимось дивним чином він постійно опинявся саме з того боку, де вирував найгучніший натовп. Коли якийсь розпалений танцюрист ледь не влетів у мене, Юра просто зробив крок уперед, прийнявши випадковий поштовх на своє плече з такою непохитністю, ніби був кам'яною брилою. Хлопець навіть не обірвав фразу, яку саме говорив Ліці, ніби нічого й не сталося. А коли неподалік знову замаячили ті самі дівчата, раптом змінив позу, напружився, схрестив руки на грудях і своєю широкою спиною повністю перекрив мені на них огляд. Він здавався надто зосередженим для звичайної дискотеки, але це було повністю в його стилі.

Іноді хтось підходив до нас перекинутися кількома словами. З друзями поруч я почувалася значно спокійніше й у безпеці, ніж якби сиділа в повній самотності та була дуже вдячна за це. Хоч Юра, напевно, і не знав, що саме сталося, але міг легко прочитати мій стан на обличчі. На жаль, я вміла погано приховувати емоції.

Навіть після того неочікуваного першого танцю дива не сталося. Я не перетворилася на принцесу, а так і залишалася дівчиною, яка мріє якомога швидше зняти ту кляту сукню. До того ж мої очі, ніби живучи власним життям, раз у раз зрадницьки нишпорили по залу, шукаючи в натовпі Владлена. І знаходили. То коли він танцював з Лікою, то коли жартував із Сашком, то коли стояв неподалік і весело сміявся з хлопцями зі свого табору. У якийсь момент його погляд ковзнув по нашому кутку, але навіть на секунду не затримався на мені, майнувши далі — у пошуках Ліки. Усвідомлення того, що я для нього — просто порожнє місце, боліло куди сильніше за уїдливі коментарі дівчат.

Юра запросив мене ще на кілька повільних танців, і на тому дискотека добігла кінця. Я була щиро вдячна, що бодай не стояла весь цей час, самотньо підпираючи стіну. Танцював він упевнено, ніжно тримаючи мене за руку, але трохи бентежив його мовчазний пильний погляд, тож доводилося постійно відводити очі. Я ще раз упевнилася в тому, що він дуже добрий хлопець. Та саме через це мене не покидало гірке передчуття, що робив усе це суто з жалості. Добрі люди завжди гостро відчувають чужу вразливість. А я була настільки розбита почуттями до Владлена і власними комплексами, що просто дозволила хлопцю побути моїм рятувальним колом. І все ж потрібно буде якось віддячити йому за доброту.

Після сніданку табір розбрівся по робочих місцях. Я звично зчищала черговий шар ґрунту у своєму квадраті, коли мій інструмент раптом шкребнув по чомусь твердому. Обережно, затамувавши подих, я розчистила землю і витягла щось зігнуте, наскрізь проїдене іржею… формою воно нагадувало невеликий ніж.

Я була просто на сьомому небі від щастя. Нарешті! Після стількох годин колупання в землі я знайшла щось інше серед купи кераміки, гнутих іржавих цвяхів та кісток тварин. Азарт спалахнув у мені з такою силою, що хотілося рити землю голими руками.

Хлопці миттєво відреагували на характерний звук металу об камінь. Сашко здивовано присвиснув, Макс витягнув шию, щоб краще роздивитися, а Владлен навіть відклав свою лопату.

Юра ж єдиний дивився не на знахідку, а на мене. Мазнувши очима по іржі, він перехопив мій радісний погляд і тепло усміхнувся.

— Ого, Єво, ну даєш! — гукнув Сашко.

Тамара Іванівна обережно забрала знахідку, а потім перевела погляд на квадрат, де мляво колупала землю Ліка. Після вчорашніх танців подруга виглядала геть виснаженою та напрочуд блідою: під очима залягли темні тіні, і махати лопатою під палючим сонцем у неї просто не було сил. Можливо, всю енергію вона залишила вчора на танцювальному майданчику.

— Так, Ліко, — скомандувала археологиня. — Тобі сьогодні на сонці робити нічого. Не вистачало мені тут знову непритомних. Йди в табір. Будеш у затінку мити кераміку й записувати те все діло в таблицю. Як прийдеш, скажеш, що від мене і куди.

Подруга з полегшенням кивнула, зібрала речі й поплелася в бік табору, наостанок мазнувши поглядом по Владлену. Хлопець стривожено провів її очима.

— Вона що, захворіла? Останні дні має дуже кепський вигляд, — сказав він більше собі, ніж нам. А потім повернувся до мене і зміряв прискіпливим поглядом. — Єво, а ти як? Може, це щось заразне? Спочатку ти, тепер вона…

Я лише знизала плечима. Почувалася я теж не найкраще, але списувала це радше на моральну втому, ніж на фізичну слабкість.

Краєм ока помітила, як Юра, що до цього методично перебирав землю, завмер. Його спина напружилася, як натягнута тятива. Лопата в руках хлопця на мить зависла в повітрі, а сам він ледь помітно схилив голову в мій бік. Боявся, що вчора міг заразитися?

Я ж продовжила роботу, але туристів цього дня до замку йшло просто неймовірно багато. Вони зупинялися біля розкопок, заглядали на квадрати із зацікавленими обличчями й розглядали все до найменших дрібниць. Мене страшенно бентежили ці погляди. Особливо коли я нахилялася, а їхні очі безцеремонно ковзали по моїй фігурі.

Макс, помітивши, як я ніяково щулюся, навмисно став так, щоб перекрити огляд туристам, і голосно гаркнув: «Обережно, за бровку не заступати!».