Розділ 16

Ранок зустрів нас густим туманом і відчуттям абсолютної розбитості. Це був останній день нашого з Лікою покарання — чергування на кухні, але радіти не було сил.

Ми мовчки чистили картоплю. Ліка виглядала пригніченою: її рухи були млявими, вона раз у раз завмирала з ножем у руках та здригалася, немов від холоду.

Після нічної зустрічі з чимось незбагненним, із неї ніби викачали всю життєрадісність та енергію. Я не знала, як почати розмову про ту тінь, не розуміла, чому наші «видіння» такі різні, та й не хотіла ятрити її свіжі страхи. Спершу подругу потрібно було якось вивести з цього стану.

До кухні потягнулися хлопці, несучи свіжу воду та дрова. Владлен, скинувши важкий бутель, одразу попрямував до Ліки.

— Гей, красуне, ти чого сьогодні така похнюплена? — він спробував зазирнути їй в очі. — Як самопочуття?

— Вже все нормально, просто не виспалась, — Ліка натягнуто всміхнулася, відводячи погляд.

Владлен ледь помітно насупився. Проте тиснути чи влаштовувати допити при всіх не став.

— Ну дивись мені, — він м'яко, заспокійливо торкнувся її плеча. — Якщо щось не так, ти ж знаєш, що можеш мені сказати, правда? А поки — сильно не напружуйся сьогодні. Ми з хлопцями все важке самі перетягаємо.

Влад поплескав її по плечу і відійшов до кухонного приладдя, але я бачила, що він раз у раз стурбовано озирається.

Хлопці розійшлися у побутовій метушні. Треба буде якось їм віддячити за те, що вони так сумлінно відпрацьовували наше покарання разом із нами.

Помітивши, як Юра розпалює вогнище, я згадала про річ, яку все ще тримала в себе, й прослизнула до намету. Повернувшись, простягнула йому куртку.

— Дякую, — тихо сказала я, не наважуючись довго дивитися в його очі після вчорашнього.

Юра мовчки взяв річ. Він швидко, але дуже уважно оглянув моє обличчя, а тоді подивився на Ліку, яка ледь трималася на ногах. 

Я розвернулась і нахилилась, щоб узяти відро з начищеною картоплею. Хлопець підійшов ззаду, легенько посунув мене плечем убік і перехопив за дужку важку ношу, яку я якраз збиралася підняти. Він підняв її, ніби вона нічого не важила, і поніс до столу замість мене.

Після сніданку підійшла до нас в гарному настрої Аліна Олександрівна. 

— Увага, волонтери! — гучно оголосила кураторка. — Оскільки вчора ми всі трохи перехвилювалися, керівництво вирішило дати усім вихідний. А ввечері в головному корпусі будуть танці.

Я внутрішньо стиснулася. «Перехвилювалися»... Це все через мій вчорашній стан. Відчуття провини накрило з новою силою.

Але Ліка раптом стрепенулася. В її очах спалахнув звичний вогник, вона радісно усміхнулась й подивилась на Владлена.

О, тепер я впізнаю свою подругу. А щодо мене…

— Я, мабуть, пас, — тихо промовила я, дивлячись на свої руки. — Мені певно краще ще поберегти свої сили для завтра.

— Що? Ну вже ні! — обурилася Ліка, але її перебив спокійний голос Максима, який саме проходив повз.

— І правильно зробиш, — Макс уважно подивився на мене, оцінюючи мій вигляд. — Відпочинок ще нікому не нашкодив.

Поруч із ним звично матеріалізувалася Оля зі стосом книжок. І де вона їх взяла? Невже у рюкзаку притягнула? От тому я і люблю електронні та аудіокниги — все в одному гаджеті й не треба надриватися. Макс перевів погляд на неї:

— Так що ти там казала про Хотинську фортецю? Знайшла, що хотіла?

Вони відійшли, заглибившись у розмову. А Ліка вже не могла всидіти на місці. Вона зірвалася до Владлена, який стояв неподалік.

— Владе! Ми будемо! Я вмовлю Єву, і ми обов'язково прийдемо! — дзвінко пообіцяла вона.

Я хотіла заперечити, але що б я не сказала зараз, знаючи подругу, це було б марно. Просто зітхнула, в душі радіючи, що Ліка вийшла з того стану, в якому була.

Юра рубав дрова кроках у десяти від нас. Почувши слова Ліки, він на мить завмер, опустив сокиру і ледь помітно повернув голову в наш бік.

Сашко, який заварював чай, весело хихикнув.

— Клас, згадаємо шкільні часи. Давненько я не був на дискотеках.

Трійця дівчат жваво перезиралася, а хлопці нашого табору закочували очі й говорили між собою, що залишаться грати в карти.

Надвечір табір почав стрімко порожніти. Люди стягувалися до єдиної будівлі на території. Я сиділа в наметі, слухаючи, як стихають голоси, і раптом мене пронизав холодний піт. Через пів години в таборі не залишиться майже нікого. Хтозна, можливо, навіть ті, хто відмовлявся від вечірки, зрештою піддадуться загальному настрою. Перспектива опинитися наодинці з темрявою та тишею лякала до дрижаків. До намету влетіла Ліка. На ній вже була гарна літня сукня.

— Єво, будь ласка, пішли, — благально склала вона руки. — Просто посидиш у куточку. — Вона трохи збавила тон, і вся напускна веселість із неї злетіла в одну мить.

Глянувши мені в очі, дівчина прошепотіла:

— Там світло і багато людей. Пішли зі мною, будь ласка!

І я відчула від неї той самий страх, ті самі думки, які щойно витали в моїй голові. Вона мала рацію. Тепер я розуміла її ентузіазм ще більше. Ліка не хотіла ввечері знову залишатися в темряві…

— Добре, — видихнула я, натягуючи чорну майку і свої звичайні джинсові шорти.

Ліка радісно пискнула, обійняла мене, а потім прискіпливо глянула.

— У-у-у, ні, подруго, я спеціально тобі говорила взяти одну сукню з собою!

Вона вказала на своє вбрання, а я закотила очі.

— Давай, давай, раз уже погодилась, — твердим, жартівливим тоном сказала вона.

У мене не було сил з нею сперечатися, і я дістала з рюкзака білу літню сукню до колін. Єдину, яку мені подобалося носити, коли моя засмага гарно контрастувала з нею. Її крій під груди, як у грецьких богинь, хоч трохи приховував мій випнутий живіт, а з ліфа не випадали груди.

Навівши красу трохи підфарбувавшись, ми вийшли.

У будівлі, де розташовувалися душові зони та просторий хол, уже гупала ритмічна музика. В повітрі стояв стійкий запах сирості, змішаний із дешевими парфумами.