Розділ 15

Свідомість поверталася неохоче. Крізь в’язку, глуху пелену я відчула різкий трав’яний аромат. Втягнула повітря, закашлялася й розплющила очі.

— О, слава Богу, — пролунав над головою суворий, але задоволений голос.

Я перевела погляд з темно-зеленої стелі намету і побачила над собою жіночку років сорока в тілі, з банданою на голові. Намагалася згадати, хто вона, але варто було напружитися, як голова відповіла тягучим болем у скронях.

— Ніна Анатоліївна — медсестра, відповідаю за таких, як ти, — трудоголіків, — сказала жінка з усмішкою, здогадавшись, про що я думаю.

Хоча, можливо, вона просто звикла так представлятися. Я кивнула й доторкнулася рукою до голови, намагаючись хоч якось заглушити біль.

— Ну що, археологине, докопалася? — з іронією в голосі спитала жінка, пильно розглядаючи мене.

Я завжди знала, що в медиків своєрідне почуття гумору. Спробувала підвестися, але тіло ніби хтось загіпсував. Просто підняти тулуб було так само важко, як зрушити валун.

— Лежати! — беззаперечно скомандувала медсестра, притиснувши мене за плече до розкладачки.

Тільки зараз я помітила рух біля входу. Полог був відкинутий, пропускаючи свіже повітря, і там, схрестивши руки на грудях, стояв Юра. Його обличчя здавалося висіченим із каменю, губи були щільно стиснуті, а погляд не відривався від мене.

— Юро, все, видихай. Вона прийшла до тями, пульс стабілізується, — махнула на нього рукою Ніна Анатоліївна. — Іди працюй, не створюй мені тут натовп. Їй треба повітря і спокій.

Він на мить завагався. Я бачила, як напружилися його щелепи. Він ніби подався вперед, бажаючи підійти ближче чи щось сказати, але натомість лише коротко кивнув. Його важкий погляд ще раз ковзнув по моєму обличчю, і хлопець мовчки розвернувся, зникнувши з поля зору.

— Я можу йти на квадрати, — прохрипіла я, намагаючись сісти. — Мені вже краще. Тільки б якусь таблетку від головного болю…

— На квадрати вона піде, ти подивися на неї! — пирхнула Ніна Анатоліївна, міряючи мені тиск. — Сьогодні в тебе суворий постільний режим. Ніякого сонця, ніякої лопати. П’єш солодкий чай, лежиш і відпочиваєш. Це наказ кураторки, щоб ти знала. Хіба що через годинку зможеш піти у свій намет.

Вона всунула мені в руки кружку з чимось теплим та вийшла, залишивши мене наодинці з власними думками.

Наступні кілька годин перетворилися на справжні тортури. Відпочивати, коли весь табір працює, було нестерпно. А те, що сталося, відгукувалося в мені пекучим соромом. Знепритомніти… Як я так могла? Чи допустять мене на квадрати знову? Мене з'їдала провина. Вони там працюють, Юра, мабуть, робить на додачу за мене роботу, як і обіцяв, а я валяюся тут, як слабка, безпорадна принцеса. Ця власна нікчемність душила сильніше за ранкову спеку.

Голова почала функціонувати без болю, і я згадала, як він підхопив мене на руки. Від усвідомлення того, що мою не таку вже й легеньку тушку непритомною тягнув на собі хлопець, я ледь не провалилася від сорому під розкладачку. І як він не надірвався? Можливо, хтось допоміг йому мене донести?

Уява одразу ж намалювала картинку, як мене тягнуть четверо чоловіків до медпункту, і мене ледь не знудило від відрази до самої себе.

Я більше не могла лежати. Ледве підвівшись і похитуючись, вийшла з намету й попленталася до свого табору.

Ближче до вечора табір почав оживати й наповнюватися галасом — волонтери поверталися з роботи. До намету влетіла Ліка. Вона виглядала втомленою, трохи брудною, але надзвичайно схвильованою.

— Ти як почуваєшся? — Ліка присіла біля мене і прискіпливо оглянула. — Налякала ти нас, подруго. Юра тебе ніс так, ніби ти кришталева, а Макс узагалі половину роботи запоров, бо все питав, чи не треба лікаря з міста викликати. А мене не пускала до тебе медсестра, як я не хотіла пройти, а потім і Тамара Іванівна розлютилась, сьогодні всі були самі не свої. Навіть Влад менше жартував.

— Нормально, — гірко відповіла я.

Це теж усе через мене. Ох і Єва, ох і наробила ти справ… І все через твої фантазії безглузді. Не спала ніч, от і завдала всім клопоту.

Було дуже, дуже соромно за себе. Я не знала, як дивитися їм в очі тепер.

Ліка завагалася і відвернулась.

— Що таке? — спитала я, намагаючись розшифрувати її емоції.

Подруга закусила губу і якось дивно подивилась на мене.

— Якщо ти почуваєшся нормально, то ти не будеш проти, якщо я… піду на побачення з Владом?

Ліка відвела від мене очі, і я зрозуміла її стан. Як подруга вона, певно, думала, що мусить мене няньчити, а як закохана дівчина — рвалася погуляти. Біль стиснув груди, я так поки й не відпустила свою наївну закоханість.

— Звісно, йди, все одно ти мені нічим не допоможеш, окрім як лежати лежнем поруч.

Ліка одразу пожвавішала, її очі засяяли, а на обличчі з’явилася широка усмішка.

— Дякую, дякую тобі, люба! — вона міцно обійняла мене. — Тоді я швидко приготую вечерю… — і, побачивши, як я підводжусь, рукою притримала мене за плече: — А ти лежи! Лежи! Тобі сьогодні не можна підійматися.

Я скреготнула зубами. Та що ж усі зі мною так носяться? Ніби я впала зі скелі, а не просто знепритомніла.

— Принесу тобі вечерю і піду…

Й подруга швидко вислизнула з намету. Я заплющила очі, змахнувши сльозу. Як же швидко ми можемо закохатися, і як же довго й болісно відпускати.

Поки Ліка поралася біля вогнища, до нашого намету потягнулися візитери. Першими зазирнули Владлен із Сашком.

— Ну ти й дала жару, Єво, — похитав головою Влад, спершись на опору намету, але в його голосі звучало явне полегшення. — Ми вже реально думали, доведеться швидку викликати.

— Ти там більше не падай, — буркнув Сашко, чухаючи потилицю. — А то ми всі перелякалися. Одужуй давай.

Вони не стали затримуватися, поступившись місцем Максиму. Той тихо відсунув полог і, не дозволяючи собі звичних жартів, простягнув мені кілька шоколадних цукерок.