Розділ 14

Ранок так і не скинув із себе нічний холод та вогкість. Я сиділа біля багаття, чекаючи, поки закипить вода, і механічно водила ручкою по сторінках блокнота. Змерзлі пальці ледь слухалися, але я вперто занотовувала вчорашні легенди та нічне марево. Сподівалася, що папір забере ці моторошні картини з моєї голови й вони нарешті перестануть тривожити мене наяву. Такий собі метод екзорцизму для власної пам'яті чи, як там кажуть, психологічний прийом.

— Знову пишеш? — почувся захриплий зі сну голос Ліки. Вона виповзла з намету і сіла поруч, розтираючи обличчя долонями. — У тебе там уже цілий роман, мабуть. Чому не розбудила? Ми ж разом маємо нести це «покарання».

— Ти надто солодко спала, — я пересмикнула плечима, намагаючись стримати тремтіння.

Насправді я вилізла з намету ще хвилин тридцять тому, коли почула кроки хлопців. Хотіла дати подрузі бодай шанс виспатися, бо сама так і не змогла заплющити очей до самого підйому. Я боялася думати, наскільки важким буде цей день через безсоння, але щоразу, коли повіки важчали, перед очима поставав той самий білий силует дівчини у сукні.

Від спогаду по спині знову пробігли дрижаки.

Неподалік почулися голоси хлопців — вони тихо перекидалися жартами, відганяючи залишки сну. Потроху прокидався табір: сонні волонтери сходилися до вогнища, хтось метушився біля наметів, готуючись до робочого дня.

Поруч хруснула гілка. До багаття мовчки підійшов Юра з оберемком дров. Він акуратно склав їх на землю. Його погляд на мить затримався на мені. Хлопець зняв свою куртку і, проходячи повз, недбало накинув її мені на плечі. Від тканини одразу війнуло теплом його тіла і ледь вловним запахом хвої та конвалій.

— Ти ж змерзнеш, — тихо сказала я, здивовано підвівши на нього очі.

— Як буду копати, зігріюся, — коротко кинув він.

Хлопець присів біля вогню, перевірив казанок і, знявши його, налив окріп у моє горнятко, де вже чекав пакетик кави «три в одному». Він розмішав її, поставив чашку прямо переді мною і, кивнувши на мої руки, сказав:

— Грій. А то лопата з рук випадатиме.

Промовив він це так спокійно, ніби дбав винятково про робочий інвентар. А тоді розвернувся і пішов по заварку для чаю.

Ліка мовчки провела Юру поглядом. Тоді повільно перевела очі на мене, ледь помітно підняла брову і, усміхнувшись, відвернулася до багаття.

Я ж просто сильніше загорнулася в простору куртку. Юра був високим і широкоплечим, тож його річ, на моє щире здивування, не просто налізла на мої габарити, а дозволила справді затишно в ній сховатися. Задубілі пальці нарешті почали відтавати об гаряче горнятко. Усе-таки як добре, що ми потоваришували з такими людяними та чуйними хлопцями.

— Доброго ранку, спляча красуне, — бадьоро привітався Владлен, плюхаючись на колоду поруч із Лікою. Він енергійно потер руки біля вогню.

— Кому добрий, а кому б ще поспати годинки так три, — похмуро озвався Сашко. Розкуйовджений і ще наполовину сплячий, він потягнувся так, що аж хруснула спина, і поплентався розливати окріп по чашках тих, хто обрав каву, а не чай, бурмочучи щось про абсолютну несправедливість ранкових підйомів.

З боку стежки почувся гучний сміх. До нас наближалася Аліна Олександрівна, а поруч із нею йшов незнайомий хлопець — високий, підтягнутий брюнет із великим туристичним рюкзаком.

Він рухався напрочуд легко, зовсім не зважаючи на важку ношу за плечима. Щойно вони підійшли до нашого кола, хлопець одним плавним рухом скинув рюкзак на траву.

— Доброго ранку, — промовив він глибоким голосом і відкинув з чола темне пасмо волосся.

Широко усміхнувся, і на його щоках одразу з'явилися дві глибокі ямочки.

Я ковзнула по новоприбулому байдужим поглядом. Об'єктивно — гарний, хоч зараз на обкладинку журналу. Але після безсонної ночі, моторошних видінь та ранкового холоду мій рівень зацікавленості новими людьми дорівнював нулю. Я лише міцніше обхопила горнятко з кавою і спокійно повернулася до записів у блокноті.

— Усім вітання, — бадьоро відгукнулася кураторка. — Знайомтеся, це Максим. Він волонтерить із нами вже не перший рік, просто цього разу зміг приїхати лише зараз.

Десь позаду почувся гучний брязкіт металу. Я обернулася і побачила Олю — ту саму дівчину, яка постійно трималася осторонь від усіх і вічно ходила з книжкою. Її ім’я ми з Лікою дізналися тільки тоді, коли Аліна Олександрівна кликала її, щоб дати якісь настанови.

Дівчина впустила миску, яку несла до вогнища, і зараз поспішала до нас. Вона трохи знітилася, але її погляд був буквально прикутий до Максима.

— Максе! Ти таки приїхав! — радісно вигукнула вона.

— Привіт, Олю. Так, вирвався, — Максим усміхнувся їй, але якось відсторонено, суто з ввічливості.

Зате наша місцева "еліта" — нерозлучна трійця дівчат, які з першого дня дивилися на нас із Лікою як на порожнє місце, — миттєво оживилася. Вони ледь не відтягнули бідну Олю вбік, навперебій вітаючись із Максом і випромінюючи свої найсолодші усмішки. Хлопець легко віджартовувався, приймаючи їхню увагу як належне.

Владлен із Сашком, миттєво забувши про ранкову сонливість, теж підійшли до новоприбулого.

— Здоров, Максе! Давненько не бачилися, — Владлен радісно потис йому руку і поплескав по плечу. Сашко ж просто по-дружньому обійняв хлопця.

Юра, розмішавши чай у казані, мовчки кивнув і, трохи підвівшись, відповів на рукостискання. А тоді знову спокійно зайнявся розливанням чаю по чашках.

Ліка зі свого місця обмежилася коротким кивком та оцінювальним поглядом.

Максим окинув очима все наше коло біля вогнища, хлопців, які тільки виповзали з наметів, і помітив мене. Я продовжувала сидіти з нахиленою головою, сховавшись за коміром завеликої куртки, і механічно водила ручкою по паперу.

— А це що за таємний літописець? — з іронією поцікавився Максим, роблячи крок у мій бік. — Я тільки приїхав, а на мене вже складають досьє?

Я якраз набрала в груди повітря, щоб сухо відповісти щось про свою нелюбов до ранкових жартів, але не встигла.